Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Зчинилася страшезна метушня, й годі було в ній щось розібрати…

Тим часом під мостом Інтар нарешті відхекався й взявся до пут, що ними були зв'язані зап'ястя. Вчепився в мотузку зубами. Смак у неї був бридкий, як у залежаної в’яленої риби, але розв’язати вузол виявилося доволі просто: тільки потягти ось тут… і тут…

Волокна мотузки застрягали в зубах і залишалися в роті. Гамір на мосту відлунював у вухах невиразним гулом. Голова паморочилась, і в тілі почали спалахувати вогники болю.

Нарешті Інтар скинув із рук мотузку, відплювався, розтер зап'ястя, потім присів біля Ренні, що вже встиг згорнутися калачиком на піску. Звільнив і йому руки. Малюк закашляв і спробував щось промовити.

Інтар узяв його за плечі, пригорнув.

— Цить, цить! — зашепотів йому на вухо. — Ти живий?

— А… га… — Ренні знову захекався.

— Тоді цить! Іти можеш?

— Не… знаю…

— А повзти?

— А… га…

Інтар підвівся й огледівся:

— Тоді давай… он… туди!.

«Там», кроків за сорок угору крутим берегом, ріс чагарник, густий, з незчисленною кількістю тонких, вкритих темно-зеленим вузьким листям гілочок. Ненадійний прихисток, але нікуди більше добратися Інтар зараз не зміг би: все в нього боліло й паморочилося в голові, а Ренні почувався ще гірше.

Те, що Наоб їх шукатиме, хлопчисько добре розумів. Але куди подітися, коли вони з малюком насилу рухаються?

Підтримуючи Ренні, Інтар доправив його до густого чагарнику. Стомився так, немовби цілий день помийні цебра тягав.

Чагарник виявився не колючим і, незважаючи на те що гілки в нього росли доволі низько й густо, двом худорлявим хлопчиськам вдалося проповзти під ними всередину. Ренні, хоч і кепсько почувався, упорався легше за Інтара — тому разів зо два здавалася, що він застряг та так і стирчатиме: голова тут, ноги зовні, поки не надійде Наоб… Від таких думок хлопчик починав щосили продиратися й пробиратися вперед, тож врешті-решт слідом за Ренні опинився в кущах. Там, на півзогнилому торішньому листі, було б навіть досить затишно, якби не мокрий одяг, який прилипав до тіла. Ренні лежав із заплющеними очима, й Інтару теж хотілося забути про все, тільки він собі не дозволяв — прислухався. Поки що тихо. А надовго? Наоб зараз з'явиться зі своїм чорношкірим пахолком… Ну, не відразу, це ж іще спуститися вниз, та, може, смолоскипа де дістати — зовсім темно вже. Тільки затримка хлопчиськам нічого не давала: обом було надто зле. Інтар спробував сісти. Вийшло, тільки от річка, й береги, й кущі навколо закрутилися. Довелося завмерти, тримаючись руками за голову, поки це не минуло.

Його нудило. Здається, обдер ліве стегно до крові — так саднило. Боліло ще багато де, тільки розбиратися було ніколи.

Треба в кущі залізти подалі, от що… Там, де вони пролізли, Наобу і його слузі нізащо не протиснутися. А якщо відповзти ще далі, то їх і не знайдуть, хіба що з собаками. Але де Наоб зараз собак візьме? Ніде йому!

Хлопець переконався, що голова перестала макітритися й поповз уперед по опалому листю.

Чагарник розрісся густо вздовж берега. Інтар проповз трохи й раптом відчув, що під пальцями земля йде кудись униз. Він поляпав перед себе рукою, розкидав листя й побачив яму — не надто глибоку й широку, але якщо їм із Ренні влягтися тісно, на бік, то вистачить… А згори їх сховають гілки, й ніч допоможе. Так, отут їх точно не знайдуть!

Так само поповзом Інтар повернувся, потрусив Ренні за плече:

— Агов! Отямся! Ховатися треба!

— А-а? — малюк сів і закліпав. — Чого? Куди?

— Туди! Ну, повзи за мною, — Інтар смикнув приятеля за сорочку. Ренні слухняно почав рачкувати слідом. Удвох вони дісталися до знайденої Інтаром ями. — Давай туди! — Ренні він просто зіпхнув униз, сам ляпнувся поруч, подумав і заходився здирати із приятеля мокрі сорочку й штани.

— Агов… Навіщо? — той спробував пручатися.

— А на те, що тебе в цьому холод до кісток пробере, гірше, ніж якщо голий будеш, ще кашляти почнеш, коли не слід.

Інтар і собі роздягся, одяг зім'яв і запхав на саме дно ями, по тому влігся біля Ренні, далі знов підвівся та взявся нагортати згори розкидане спершу листя. Незабаром обидва були присипані ним. Тепер намагалися не ворушитися й навіть дихати тихіше. Щоб займати менше місця, Інтар обійняв Ренні зі спини, пригорнувся до нього, а малюк підтяг коліна майже до підборіддя. Інтар зробив те саме.

Лежали так досить довго, майже висохли й зігрілись, Інтар почав навіть дрімати…

Розбудили його голоси.

— Тут оглянути треба все! — гримів Наоб, видно, розлючений не на жарт.

— Напевно, пане, потопилися вони, — заперечував хтось.

— А якщо ні? Якщо живі? Я за що вам плачу?

— Та шукаємо, пане, шукаємо вже…

Здається, Наоб винайняв помічників… Зважаючи на кроки й голоси — двох-трьох, кого зумів знайти так швидко.

Голоси наближалися. Інтар стисся й замружився. Поруч поворухнувся Ренні, стис його руку.

На хлопчачу схованку впав відблиск вогню смолоскипа. Хтось, зважаючи на звуки, тицяв навмання в чагарник ціпком, ворушив гілля.

«Тільки б пронесло, тільки б, тільки б…» — повторював подумки Інтар.

— Отут нікого, — буркнули, як здалося, над самою головою. Хлопчисько ледь не зітхнув полегшено, але спохопився й затримав подих: бракувало ще, аби зараз помітили!

Світло зникло, й голоси