Глиняні ноги - Террі Пратчетт

— Ви до капрала Малодупка балакаєте, — нагадав Щебінь.

— Усе гаразд, — промовив Малодупко. — Гірше все одно вже нікуди.

Чутка — це інформація, профільтрована настільки старанно, що здатна долати будь-які фільтри. Їй не потрібні двері та вікна — іноді їй навіть не потрібні люди. Вона вільна, як вітер, і перелітає від вух до вух, навіть не торкаючись вуст.

І вона була вже в польоті. З високого вікна покоїв Патриція Семові Ваймзу видно було, що до палацу стікається народ. Це не був натовп — не було навіть того, що можна було б назвати юрмою, — але броунівський рух на вулицях підштовхував у цьому напрямку дедалі більше перехожих.

Побачивши, як крізь браму проходять кілька палацових стражників, Ваймз дещо розслабився.

Правитель Ветінарі, на ліжку, розплющив очі.

— А... Командоре Ваймз, — кволо вимовив він.

— Що відбувається, ваша високосте? — спитав Ваймз.

— Схоже, я лежу, Ваймзе.

— Ви були в своєму кабінеті, ваша високосте. Непритомний.

— От лихо. Мабуть, я... перепрацював. Що ж, дякую. Якби ваша ласка... допомогти мені підвестися...

Правитель Ветінарі спробував сісти прямо, хитнувся і впав знову. Його обличчя було блідим. Чоло вкривав піт.

У двері постукали. Ваймз трохи їх привідчинив.

— Це я, ваша милосте. Фред Колон. Я отримав повідомлення. Шо сталося?

— А, Фреде. Хто ще з вами?

— Я, констебль Кремніт і констебль Збийізніг, ваша милосте.

— Добре. Нехай хтось сходить до мене додому і скаже Віллікінзу принести мою щоденну форму. І мої меч та арбалет. І мій речовий мішок. І сигар. І хай перекаже вельможній Сибіл... перекаже Сибіл... ну, хай скаже Сибіл лише, що я тут маю з дечим розібратися, от і все.

— Що відбувається, ваша милосте? Там унизу говорять, що Правитель Ветінарі мертвий!

— Мертвий? — кволо обурився зі свого ліжка Патрицій. — Дурниці!

Він різко сів, скинув ноги з ліжка і повалився на підлогу. Це було повільне, жахливе падіння. Правитель Ветінарі був високого зросту, тож падати йому довелося звисока. І робив він це в кілька прийомів. Його кісточки не встояли, і він упав на коліна. Коліна гучно вдарилися об підлогу, і він зігнувся в талії. Врешті-решт об килим стукнулася його голова.

— Ох, — промовив він.

— Його високість трохи... — почав Ваймз, а тоді схопив Колона і витягнув його з кімнати. — Я гадаю, його отруїли, Фреде, ось що насправді сталося.

На обличчі Колона виступив жах.

— О боги! Мені знайти лікаря?

— Ви з глузду з’їхали? Ми хочемо, щоб він жив!

Ваймз прикусив язика. Він сказав те, що думав, і тепер, поза сумнівом, містом пов’ється димок чутки. — Але хтось мусить про нього подбати... — сказав він уголос.

— Збіса слушно! — погодився Колон. — Мені знайти чарівника?

— Звідки ми знаємо, що це зробив не хтось із них?

— О боги!

Ваймз намагався подумати. Всі лікарі в місті працювали на гільдії, а всі гільдії ненавиділи Ветінарі, тож...

— Коли у вас буде досить людей, щоб виділити кур’єра, відправте його до стаєнь на Нижній Королівській, хай приведе Пончика Джиммі, — сказав він.

Колон набув ще враженішого вигляду.

— Пончика? Він же нічого не тямить у медицині! Він дає допінг коням на перегонах!

— Просто знайдіть його, Фреде.

— Що як він не схоче?

— Тоді скажіть, що командорові Ваймзу відомо, чому Сміхотун не виграв Квірмійські перегони минулого тижня, і що я знаю, що троль Хризопраз втратив на тих перегонах десять тисяч.

Це справило на Колона враження.

— Жорстко ви, ваша милосте.

— Дуже скоро тут буде повно народу. Поставте під цією кімнатою пару Вартових — ліпше тролів або ґномів, — і щоб ніхто не міг зайти без мого дозволу, гаразд?

У Колоні боролися різні емоції; він кілька разів змінився в обличчі й нарешті спромігся сказати:

— Але... отруїли? У нього ж є дегустатори і все таке!

— Тоді, Фреде, це міг бути хтось із них.

— О боги, ваша милосте! Ви нікому не довіряєте, еге ж?

— Так, Фреде. Між іншим, це випадково не ви? Жартую, — швидко додав Ваймз, побачивши, що Колон ось-ось заплаче. — Рушайте. У нас небагато часу.

Ваймз зачинив двері і сперся на них. Потім він повернув ключа в замку і підпер ручку кріслом.

На завершення він затягнув Патриція з підлоги на ліжко. Той щось промимрив, і його повіки затріпотіли.

«Отрута, — думав Ваймз. — Це — найгірше. Вона безшумна, отруювач може бути за милі звідси, її не видно, часто її не відчуєш і на запах чи смак, вона може виявитися де завгодно — і ось вона, робить свою роботу...»

Патрицій розплющив очі.

— Мені б склянку води, — промовив він.

Біля ліжка стояли глечик і склянка. Ваймз підняв глечика і завагався.

— Я кого-небудь відправлю по воду, — сказав він.

Правитель Ветінарі дуже повільно кліпнув очима.

— Ах, пане Семюеле, — сказав він, — але кому ви можете довіряти?

Коли Ваймз нарешті спустився сходами, у великій залі для аудієнцій вже зібрався натовп. Усі метушилися, схвильовані і збиті з пантелику, і, як завжди буває зі схвильованими і спантеличеними поважними людьми, гнівалися.

Першим до Ваймза підскочив пан Боґґіс із Гільдії злодіїв.

— Що відбувається, Ваймзе? — зажадав він.

Його погляд зустрівся з Ваймзовим.

— Тобто, пане Семюелю, — проказав він, помітно втрачаючи свою метушливість.

— Гадаю, Правителя Ветінарі отруїли, — відповів Ваймз.

Гудіння голосів навколо припинилося. Боґґіс зрозумів, що раз питання ставив саме він, від нього чекають і продовження.

— Е... на смерть? — спитав він.

У загальній тиші можна було би почути, як пролітає муха.

— Ще ні, — сказав Ваймз.

У залі почали повертатися голови. Центром всезагальної уваги тепер став доктор Дауні, глава Гільдії найманців.

Дауні кивнув.

— Я нічого не знаю про яку-небудь домовленість щодо Правителя Ветінарі, — сказав він. — Крім того, упевнений, загальновідомим є той факт, що ми виставили за Патриція ціну в мільйон доларів.

— Дійсно, хто має такі гроші? — сказав Ваймз.

— Ну... наприклад, ви, пане Семюеле, — сказав Дауні. Почулися нервові смішки.

— У будь-якому разі, ми хочемо бачити Правителя Ветінарі, — заявив Боґґіс.

— Ні.

— Ні? І чому ж ні, скажіть, будь ласка?

— Розпорядження лікаря.

— Справді? Якого лікаря?

Сержант Колон