Ігри Патріотів - Редгрейн Лебовскі

Захарія підійшов до фургончика, і, променисто посміхаючись, звернувся до продавщиці кави. Не минуло й кількох секунд, як дівчина, зашарівшись, кокетливо захихотіла і взялась без упину щось щебетати у відповідь.

– А хлопчина-то не промах, – з повагою у голосі зауважив Орфей, кивнувши головою. Софі в цей момент чомусь дуже захотілося обернутися і щосили заїхати йому у вухо.

– Ходімо, пройдемося, – кивнула Іва, явно не бажаючи дивитися цю виставу до кінця.

По обидва боки головної алеї височіли величезні доричні колони, верхівки яких прикрашали старовинні скульптури. Здебільшого їм нараховувалося не менше кількох сотень років. Спрямувавши погляд вгору, Софі пригадала уроки історії: в давнину тут був збудований храм Світла, і монахи уявляли ангелів, танцюючими в сліпучих променях Сонця, як уособлення Дня.

Дорога попереду розгалужувалася, огинаючи велике озеро. Софі підійшла до нього і оперлася на ковану огорожу. Неподалік, на пристані, вуличні музиканти награвали ритмічну джазову мелодію, що створювало казкову і романтичну атмосферу, якщо, звісно, забути про причину їхнього приходу сюди.

– Давайте обійдемо з обох сторін… Ви зі мною, наліво, – сказав Патрік, глянувши на Іву і Кука. Коли його щось тривожило, він був не багатослівний, – Софі, ти з Орфеєм і Захарією… І будьте обережні. – І, витиснувши подобу посмішки, командир Альфи попрямував мощеною доріжкою вздовж озера.

– Що це з ним? – Орфей провів поглядом друзів, які швидко загублилися в натовпі перехожих.

– Уявлення не маю, – Софі тим часом спостерігала за ловцем, який, нарешті закінчивши фліртувати, наближався до них. Тільки зараз вона помітила, що Захарія тримав ліву руку ближче до тіла, уникаючи різких рухів.

«Плече, в яке влучила Йян-ті.» – Подумки нагадала собі дівчина. Махнувши ловцю рукою і не чекаючи на нього, Софі рушила вперед. Орфей, стенувши плечима, пішов за нею. Йдучи на декілька кроків позаду, він безнадійно фальшиво затягнув якусь солодкаву пісню про нерозділене кохання. Зак прискорив ходу, наздоганяючи їх.

Пройшовши половину шляху, друзі не виявили жодного підписаного каменя, та й скульптури не мали нумерацій або яких-небудь інших позначок. Взагалі нічого.

– Схоже, Кук помилився в своїх припущеннях, – радість Орфея була безмежною. Ще б пак! Він ніколи не проґавить нагоди позловтішатися з напарника. – Там ще якась алея, піду, погляну.

Орфей зник між кущами, напряму продираючись до постаменту, що стояв на окраїні, акомпонуючи собі словами: «Ми могли підкорити увесь світ... О, крихітко, ми могли опинитися на вершині... Але ти розбила моє серце... Моє сердцееее…»

– О, боже, він волає, наче березневий кіт, – Захарія порівнявся з Софі. – Я готовий купити ще дюжину шоколадок, лише б заткнути його.

– Щось мені підказує, що твій спів звучить не краще, – пробурмотіла мисливиця, піднявши з землі велику ялинкову шишку.

Ловець м’яко розсміявся:

– Помиляєшся.

– Та невже?

– Ти ж незнаєш, про що говориш.

Опершись плечем на міцний стовбур дуба, хлопець зупинився навпроти Софі, на відстані менше двох метрів, не зводячи з неї погляду. Софі ігнорувала його відвертий прояв цікавості, дивлячись у бік, звідки долинав лемент Орфея. І чому вона не пішла з ним? Людей в цій частині парку майже не було, що залишало її сам на сам з ловцем. Прекрасно!

Зак запхав руки в кишені джинсів, продовжуючи свердлити її поглядом. Він мовчав, здавалося, цілу вічність, але, зрештою, мовчати набридло, і він почав розмову, озброївшись кривою посмішкою і єхидним тоном:

– Даремно змарнував час. Тіффані орієнтується тут не краще за нас.

– Тіффані?

– Продавчиня з кавового фургончика.

– А, та дівчина, яка мало не знепритомніла від щастя, розмовляючи з тобою? Ми помітили. І, до речі, Орфей оцінив твій рівень майстерності, – з неприхованим сарказмом мовила Софі

– Так це ще нічого. З тобою мені взагалі не довелося докладати жодних зусиль.

– Що? – вона здивовано звела брови. – Повтори, що ти сказав, – Софі втупившись у нього похмурим поглядом. Вона розуміла, що Захарія відверто провокував її, але велась, наче маленька дівчинка, якій незнайомий дядечко дає цукерку і кличе за собою, і вона йде, не пам’ятаючи настанов дорослих.

– І як довго? – запитав він.

– Про що ти?

– Про те, як довго ми гратимемо в цю гру?

– Уявлення не маю, про що ти говориш, – Софі витиснула бездоганно милу посмішку, яку тільки можливо зобразити в момент, коли придумуєш, де ховатимеш його труп.

Чудово знаючи, до чого веде Захарія, вона більше за все на світі хотіла уникнути цієї розмови. Але, прийнявши правила гри, не залишалося нічого, окрім як дотримуватися їх.

– Он як. І довго ти прикидатимешся, що не пам’ятаєш мене?

Софі зціпила зуби, всіма фібрами своєї душі бажаючи, щоб хлопець припинив нариватися. Але Захарія, зрозумівши, що відповіді не буде, продовжив:

– Здається, ти не поспішаєш розповідати про ту ніч своїм друзям, а особливо Патріку. А йому, я думаю, було б ой як цікаво дізнатися, що ми познайомилися раніше офіційної зустрічі, в Лізі.

Софі незчулась, як шишка, яка ще секунду тому була у її руці, полетіла в бік ловця і з глухим тріском розлетілася на всі боки, так як Зак встиг ухилитися.

– От бачиш, – розсміявся він. – Ти не вмієш брехати.

– О, заткнися! – огризнулася Софі, прислухаючись, чи бува не повертається Орфей. На щастя, його акапельний спів звучав ще досить далеко. – Всі ці твої погляди і натяки… Припини це! Те, що було на вечірці – не більше ніж жахлива помилка, яку я, на щастя, навіть не пам’ятаю! – злісно прошипіла дівчина.

Очі хлопця зблиснули, а дурна посмішка, яку Софі хотілося просто витовкти з нього, не покидала обличчя. Захарія підморгнув.

– Повір, тобі сподобалося.

З горла Софі вирвався звук більше схожий на рик розлюченого звіра, а рука автоматично підняла з землі ще більшу шишку. До біса Лігу, міністра і Патріотів. Вона прикінчить цього придурка прямо тут!

– Ей-ей-ей! – прослідкувавши за її рухом, ловець підняв руки. – Я лише хочу домовитися. Одна моя умова, і я підкорюся твоїм правилам в грі про амнезію. Ти вислухаєш мене?

– Гаразд, говори.

– Отже, як морально постраждала сторона, я залишаю за собою право на одну