Ігри Патріотів - Редгрейн Лебовскі

– Дороті, я не знаю де зараз Кук. Він мені не звітує, – безцеремонно перебила Софі, сподіваючись поскоріше її позбутися. Всі розмови Дороті, так чи інакше, зводилися до Кука, тож не важко було передбачити, в яке русло вела і ця розмова.

Дівчина спохмурніла.

– До чого тут Кук? Я шукала тебе.

– Мене? Послухай, впевнена, це може зачекати, я дуже втомилася.

– Не хвилюйся, моя скромна персона не займе багато часу, – натягнуто посміхнулася Дороті і, покопирсавшись в сумці, дістала конверт і простягнула його Софі. – Ось. Тримай. Вранці кур’єр приніс це, разом з іншою поштою. Адресовано тобі. Я розбирала кореспонденцію Ліги, і подумала, що варто віддати цей лист тобі особисто, він якийсь дивний.

Після провалу випускних іспитів, Дороті так і не стала мисливцем. Естель призначила її своїм секретарем, що цілком імпонувало її настирній, всюдисущій натурі.

Софі переклала папку за пазуху, і, взявши конверт, покрутила його в руках. Відправник не потурбувався залишити зворотну адресу або хоча б ім'я, та це не було чимось дивним. Листи мисливцям надсилали зрідка, і найчастіше відправниками були аж ніяк не добрі чарівниці з країни Оз. Відкривши конверт, Софі витягла невеликий клаптик, більше схожий на візитну картку. Цупкий глянцевий папір, не з дешевих, і дуже знайомий Софі, адже таким зазвичай користуються її батьки. Та це послання було не від рідних. Незнайомим акуратним почерком було виведено лише невеликий віршик:

«Рахунок п’ять – зіграймо в шахи.

А друзі сплять і бачать жахи.

Довкола стіни простягають руки.

Біжи, Софі, що маєш духу,

але ж від себе не втекти –

на сцену скоро вийдеш ти.

Пітьма огорне Серце міста:

Шукайте знак, ваш номер – триста.»

Обличчя Софі витягнулося від здивування, і вона поглянула на Дороті.

– Кур’єр не говорив, хто передав йому записку?

– Він взагалі не зміг витиснути з себе жодного путнього слова. Бідолаху трусило від усвідомлення, що він знаходиться в приміщенні Ліги, тож затримуватися, щоб побалакати, хлопець не став. А що там таке? Щось сталося? Можна поглянути?

– Та так, нісенітниці… Чийсь дурний жарт, не зважай. – Софі відступила від Дороті і швидко заховала послання в кишеню.

– А ви сьогодні збираєтеся у «Ракеті»? Після роботи я вільна і з радістю зустрінуся з вами!

– Звідки ти... Це Патрік сказав? – скривилася Софі, сумніваючись, що він міг розбовкати надокучливій Дороті їх місце зустрічі, і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що радість її не взаємна.

У відповідь дівчина лише загадково посміхнулася. Руде волосся зметнувшись, вперіщило Софі по носі, і Дороті зникла в прочинених дверях.

* * *

Софі безсило розвалилася на ліжку, не в змозі поворухнутися. Втомлене тіло, здавалося, важило цілу тонну, і кожен рух неприємно лоскотав шви. Прокинувшись декілька хвилин тому, вона так і лежала з заплющеними очима, переконуючи себе, що вже час підняти свій зад від цього м'якого і зручного ліжка та почати збиратися. Спізнюватися було не в її стилі.

Кількагодинний сон так і не допоміг прояснити сплутані думки, тож запасним варіантом, щоб якомога швидше привести себе у нормальний стан, залишалася кінська доза кофеїну. Бажано безперервного постачання і внутрішньовенно.

Чи варто розповідати Патріку про те, що Софі вже познайомилася з новим напарником, ближче аніж того б хотілося? Ні, ні, ні! Цей варіант був відхилений, однозначно і беззаперечно. Від згадки про хлопця з різнокольоровими очима всередині все стиснулося. Захарія пам’ятав її, і навряд чи збирався ламати комедію.

Монотонне цокання настінного годинника заколисувало. Дівчина солодко потягнулася.

«Піднімайся! – Ні, ще дві хвилинки… – Софі, піднімайся, тебе чекатимуть! – Ще дві хвилинки. Всього дві хвилинки…» – слова крутилися в голові, затягуючи, манячи за собою. Темрява огортала з усіх сторін. І Софі незчулася, як вже кружляла разом із ними, по вуха закутавшись у найм’якіший плед у всьому світі.

Жар розливався по тілу. Серце билося з шаленою силою, здавалося, ще трохи, і воно вистрибне назовні, проламавши ребра. Софі бігла, гарячково хапаючи ротом повітря, немов риба, яка потрапила на сушу. Їй так хотілося зупинитися і перевести подих, але ноги самі несли її вперед, а хащі все ніяк не закінчувалися. Колючі гілки боляче дряпали обличчя і шмагали незахищені одягом ділянки шкіри.

Собаки невблаганно наздоганяли. Голодне гарчання дюжини пащ відлунням дзвеніло у вухах, підганяючи її не скидати швидкості. Кисню не вистачало. Морозне повітря обпікало горло, дихати ставало дедалі важче, а раптовий біль у боці уповільнював рух.

Софі спіткнулася об корінь, який стирчав із землі, і знесилено звалилася на

вкритий пожовклим листям ґрунт. Зціпивши зуби, вона спробувала підвестися, але їй не вдалося, та й сенсу вставати вже не було. Вона в пастці. Зграя розлючених чудовиськ тріумфально завила, щільно зводячи довкола неї коло. Їх чорна, мов смола, шерсть настовбурчилася, а божевільні очі палали диким вогнем.

Раптом всі кольори поблякнули, звуки спотворилися, а голова налилася свинцем. Піднісши руку до чола, Софі різко відсмикнула її – здавалося, вона доторкнулася до розпеченого вугілля. Невже температура у людини може настільки високо піднятися? Софі обм'якла, відчуваючи, як мокрий одяг прилип до тіла. Вона дивилася перед собою, але бачила лише розмиті плями. Пересохлі губи ворушилися, щось шепочучи, але вона сама не могла зрозуміти ані слова.

– І Світло з’явилося від Темряви. І Небеса починуть у Безодні. – Почувся поряд гучний голос. Софі повільно обернулася. Поруч сидів Патрік, закривши очі долонями. Дівчина могла заприсягтися, що ще хвилину тому його тут не було. Під його шкірою виразно виднілися вени і були майже чорними. Заради всього святого, що з ним трапилося?

Софі спробувала доторкнутися до нього, але з подивом виявила, що її власні руки, немов приросли до голови, затуляючи вуха. То от чому все чується так приглушено. Марно намагаючись визволитися, вона щосили закричала:

– Патрік, розплющ очі і поглянь на мене! Поглянь на мене, Патрік!

Та він не відповів. Зараз він більше був схожий на нерухому кам'яну скульптуру.

Тим часом, собаки зводили все тісніше коло, бризкаючи слиною і голосно клацаючи пащами. Не в силах спостерігати за наближенням тварюк, Софі опустила погляд, і помітила, що масивні лапи собак огортає брудний жовтуватий туман. Дівчина підняла важку голову, вдивляючись вглиб лісу, звідки він йшов. Туман плавно маневрував поміж зламаних гілок в напрямку