Ігри Патріотів - Редгрейн Лебовскі
– Абсолютно, – страх на обличчі Дороті поступово змінився широкою самовдоволеною посмішкою. – Ну що ж, я й подумати не могла, що все вийде настільки легко. – Вона обернулася і прокричала, – брати і сестри, виходьте!
Демони зникли, але, судячи з усього, вони були найменшою проблемою. Майданчик заповнили дивні люди що з'явились невідомо звідки, і оточили мисливців, відрізаючи всі шляхи до втечі. Більшість з них були одягнені в червоні костюми з міцної тканини, а на їх чолах був витатуйований химерний символ: чудернацький візерунок з безліччю штрихів, що утворювали зображення ока. Також серед цієї дивної компанії знаходились постаті в довгих рясах, з накинутим на голову каптурами. Особливо примітними в їх зовнішності були очі – райдужки холодним сріблом сяяли на фоні чорних, як і зіниці, білків. Відьми.
Відступати було нікуди.
– От сучка, – процідив Орфей, коли, нарешті, зрозумів, що відбувається.
– Так, тепер я розумію, чому вона вам всім не подобалася, – сухо мовив Захарія.
Дороті продовжувала посміхатись. Ще б пак, завести їх у пастку – це просто не могло не тішити.
– Приведіть їх, – наказала вона комусь позаду неї.
Уїдлива усмішка не покидала обличчя Дороті. Ще б пак, затягти досвідчених мисливців в настільки просту пастку – це не могло не тішити.
– Приведіть тих двох, – наказала вона комусь позаду неї. Почулися глухі удари, невиразна лайка і звук, наче когось важкого тягнули по землі. Натовп трохи розступилася, і до мисливців виштовхали Іву і Кука. В обох були зв'язані ноги і руки, та кляп у роті.
– Навіть не думай, – сказала Дороті, коли Орфей сіпнувся назустріч полоненим товаришам. – Киньте зброю, негайно!
Софі похмуро покосилася на Патріка і опустила катану на землю. Дороті махнула рукою і ззаду до мисливців нечутно підійшли четверо Патріотів.
Спритними відтренованими рухами вони заламали мисливцям руки і звалили їх на коліна. Софі намагалася пручатися, але громила, який схопив її, однією рукою боляче стиснув плече, а іншою схопив за волосся і потягнув на себе. Дівчина зашипіла і задерла голову вгору, не зводячи погляду зі зрадниці.
– То це вони? – крізь натовп до Дороті вийшов високий чоловік років п'ятдесяти. Хоча сивина вже пробивалася крізь його чорне, мов смола, волосся, а голос звучав хрипло і низько, він здавався ще повним сил.
– Звичайно. Зізнаюся, Рогволд, не чекала тебе тут побачити, – солодко защебетала Дороті, кокетливо посміхаючись Патріоту.
– Дороті, як ти могла? – важко дихаючи, прокректала Софі. – Ми ж довіряли тобі!
– Вальдо, поясни нашій гості, що встрявати у чужу розмову дуже не ввічливо.
Патріот, який тримав Софі, зловтішно посміхнувся, і щосили вдарив її коліном між лопатками. Біль пронизав все тіло, і дівчина, скрикнувши, подалася вперед, але здоровань притягнув її до себе за волосся, сковуючи рухи. Шви, накладені на рану, залишену людожерами, розійшлися, і по спині розповзлася тепла пляма.
Дороті вдоволено кивнула головою і звернулася до Софі:
– Софі, до речі, я повинна подякувати! Якщо б не ти, навряд чи ми зараз зібралися тут.
– Послухай, ти, стерво, якщо я виберуся живим, то власноруч зверну тобі шию, – не втримався Орфей.
Дороті у відповідь розсміялася. Її сміх зараз був надиво гидким і холодним, від якого пробирало наскрізь.
– Ну як так можна? Таке миле личко, а такі жахливі слова. Фу!
– Так це ти написала ту записку, і потім передала мені, – нарешті, здогадалася Софі. В роті пересохло. – Але звідки ти знала?
– О, це зовсім не складно. Коли маєш доступ до кабінету Естель, можна дізнатися все, що відбувається в Лізі і у кожного окремого мисливця, – сказала дівчина, поправляючи розпатлане волосся і підморгуючи Рогволду.
– Кейс! – громоподібно гаркнув Патріот, і жінка з поголеною головою вручила йому невелику валізу. Він відкрив її і дістав шість порожніх шприців. Дороті відразу вихопила у нього один і легкою ходою попрямувала до Кука, а решту чотири розібрали Патріоти, що стояли поблизу.
До Софі підійшов Рогволд. Присівши, він нахилився до неї так близько, що вона відчула подих у себе на шкірі.
– Твоє миле личко вводить в оману своєю невинністю. Головоріз з янгольською зовнішністю – смертельна поєднання. Тихо-тихо… Не сіпайся, красуня, це зовсім не боляче, – чоловік обережно ввів голку їй в шию і швидко наповнив шприц кров’ю. – І маленький сувенір на пам’ять, – з цими словами він дістав з кишені тонкий складаний ніж, і відсік пасмо волосся Софі, – Прекрасно! Зустірнемося на балу, принцессо. – Посміхнувшись, Рогволд підвівся і, відступаючи, кивнув Патріотові, який тримав дівчину.
Тупий біль розійшовся по потилиці, наповнюючи свідомість пульсуючою темрявою. Тіло обм’якло, перед очима все попливло. Останнє, що побачила Софі – переляканий погляд Кука.
Частина друга
По той бік
Слово, яке звучить всередині нас, викликає свого роду сверблячку. Звертаючись в простір, ми наче відкриваємо запобіжний клапан. Розмова вголос наодинці з собою справляє враження діалогу з Богом, якого ми носимо в собі.
Віктор Гюго, “Людина, яка сміється”
11. В глибинах пам’яті
Патрік солодко потягнувся і вимкнув телевізор – сьогоднішня програма не тішила розмаїттям цікавих передач. Яскраве полуденне сонце пробивалося крізь червоні штори, надаючи вітальні багряних віддтінків. З прочиненого вікна долинав буденний шум вулиці, а легкий вітерець нав'язливо задував у кімнату пряний аромат шоколадні, що розташувалася на першому поверсі.
Головний біль ніяк не вщухав, як і не зникало відчуття внутрішньої спустошеності – події минулої ночі порядком його підкосили. З легкою заздрістю хлопець глянув на диван, де мирно і безтурботно спала Софі. Вона навідріз відмовилася лягти у спальні, віддавши її Орфею, і, влаштувавшись у вітальні, одразу ж заснула, як тільки її голова торкнулася м’якої диванної подушки. Патрік теж був би не проти трохи покимарити, але він знав всесвітній закон підлості: чим сильніше намагаєшся заснути – тим менше у тебе на це шансів.
Відкинувшись на спинку крісла, він взявся вивчати кімнату. Все в квартирі Захарії здавалося йому туманно знайомим, адже саме тут продовжилася вечірка після «Механічної дами». І всі спроби Патріка пригадати, де вони зустрілися з ловцем і як потрапили сюди, зазнали нищівної фіаско. Останнє, що чітко виринало в пам'яті – пекуче пійло, запропоноване Орфеєм, а далі лише невиразні уривки каламутних картинок.
Як виявилося, Зак мешкав всього за два квартали від парку. Люб'язно залишивши мисливцям свою квартиру, він
