Гра престолів - Джордж Мартін
«Дедалі гірше» — подумала Кетлін. Такої скрути вона не чекала.
— То ти гадаєш зустріти їх тут? — запитала вона сина.
— Якщо він дійде аж сюди. Проте ніхто з наших так не думає, — відповів Робб. — Я надіслав звістку Гороланові Троску, старому батьковому другові з Сіроводця. Якщо Ланістери піднімуться Перешийком, болотники потоплять кожен їхній крок у крові. Але Галбарт Гловер каже, що князь Тайвин не настільки дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, що Тайвин лишиться десь на Тризубі й братиме замки річкового панства один за одним, поки Водоплин не залишиться сам. Треба рушити на південь і зустріти його у бою.
Від самої думки Кетлін охопив холодний жах. Яка доля може чекати на п’ятнадцятирічного хлопця у війні проти таких загартованих ватажків, як Тайвин та Хайме Ланістер?
— Але хіба це розумно? Тут ви всілися дуже міцно. Кажуть, старі королі на Півночі відбивали коло Калин-Копу напади вдесятеро численнішого ворога.
— Воно-то так, але наші запаси доходять кінця, а жити з цієї землі нелегко. Ми чекали на князя Мандерлі, але тепер його сини з нами, тож час вирушати.
Вона усвідомила, що чує слова значкового панства, сказані голосом сина. Багато років вона приймала їх у Зимосічі як гостей, і сама разом з Недом гостювала коло їхнього вогню та столу. Вона знала про кожного, що то за людина. І питала себе, чи знає Робб те саме.
Все ж таки сказане ними мало зміст. Сила, зібрана її сином, не була ані постійним затяжним військом на зразок того, яке тримали Вільні Міста, ані охочим полком, який служить за платню. Переважно то були прості люди: чиншовики, селюки, рибалки, чабани, сини корчмарів, купців та кожум’як, розбавлені купкою охочекомонних та охочепіхотних найманців, жадібних до пригод та здобичі. Коли пани покликали, вони прийшли… але ж не навічно.
— Іти на південь — то добре, — сказала вона синові, — але куди саме і з якою метою? Що ти хочеш робити?
Робб завагався.
— Великоджон каже, що нам треба вивести військо проти князя Тайвина і заскочити його зненацька, — відповів він нарешті, — але Гловери та Карстарки вважають, що розумніше обійти його сили і з’єднатися з дядьком, паном Едмуром, проти Крулеріза.
Він скуйовдив пальцями патлату гриву брунатного волосся і похнюпився.
— Та поки ми дійдемо до Водоплину… Не знаю…
— А маєш знати, — твердо мовила Кетлін, — бо інакше повертайся додому і чіпляй до пояса дерев’яного меча. Не можна вагатися перед такими людьми, як Руз Болтон або Рікард Карстарк. Роббе, ти маєш усвідомити: то твої значкові, твої піддані, але не твої друзі. Ти взявся очолювати військо. То очолюй його. Віддавай накази.
Її син зиркнув на мати перелякано, мовби не вірячи тому, що почув.
— Як скажете, матінко.
— То питаю ще раз: чого хочеш ти сам?
Робб розгорнув на столі мапу — подертий шмат старої шкіри, змальований вицвілою фарбою. Один кінець сувою закручувався, і Робб притиснув його кинджалом.
— Обидва задуми мають свої переваги, але дивіться… якщо ми спробуємо ухилитися від війська князя Тайвина, то ризикуємо втрапити між ним та Крулерізом, а якщо спробуємо напасти… за всіма відомостями, він має більше вояків, аніж ми, а панцирної кінноти — набагато більше. Великоджон каже, що то байдуже, якщо запопасти його зі спущеними штаньми, але мені здається, що людину, яка бачила стільки битв, як Тайвин Ланістер, не надто легко заскочити зненацька.
— Так-так, — мовила вона. У голосі сина, що сидів та супив чоло над мапою, відчувалася луна Недових слів. — Кажи далі.
— Я б залишив невелику залогу тут, у Калин-Копі — переважно лучників — і рушив з рештою на південь, але нижче Перешийка розділив би військо на дві частини. Піхота пішла б далі королівським гостинцем, а вершники перетнули б Зеленозуб у Близнюках.
Він показав усе на мапі.
— Коли князь Тайвин дізнається, що ми вже прибули до річкового краю, то вирушить на північ зустріти наші головні сили, а вершники зможуть вільно пройти західним берегом до Водоплину.
Робб відкинувся назад, не насмілюючись посміхатися, але задоволений собою і жадібний до її хвали.
Кетлін спохмурніла, дивлячись на мапу.
— Але так ти розділиш дві частини війська річкою.
— Я розділю також Хайме та князя Тайвина, — гаряче заперечив він. На вустах його нарешті з’явилася посмішка. — Через Зеленозуб немає іншого броду вище від рубінового, де Роберт завоював корону. Аж до Близнюків, до того мосту, яким володіє князь Фрей. А він — значковий вашого батька, чи не так?
«Спізнілий князь Фрей» — подумала Кетлін.
— Так, — визнала вона, — але мій батько ніколи йому не довіряв. І ти не повинен.
— Не довірятиму, — пообіцяв Робб. — То як ви гадаєте?
Вона була мимоволі вражена. «На вигляд він — Таллі» — подумала вона, — «але ще й син свого батька. Нед добре його вивчив.»
— Котре з військ ти очолиш?
— Кінне, — відповів він негайно.
І знову як батько: Нед завжди перебирав на себе найнебезпечніше.
— А хто поведе друге?
— Великоджон все повторює, що ми маємо зім’яти князя Тайвина. Гадаю, цю честь слід доручити йому.
То була його перша помилка, але як сказати йому, не зруйнувавши хиткої впевненості у собі?
— Твій батько казав мені колись, що безстрашнішого за Великоджона він не стрічав ніколи за життя.
Робб вишкірився.
— Сірий Вітер з’їв два його пальці, а він тільки сміявся. Тож ви згодні, так?
— Твій батько не безстрашний, — зазначила Кетлін. — Він відважний, але то зовсім інше.
Її син поміркував хвильку.
— Східне військо єдине стоятиме між князем Тайвином та Зимосіччю, — задумливо промовив він. — Ну, не рахуючи купки лучників, яку я лишу тут, у Калин-Копі. Тож мені не потрібен хтось надто безстрашний, так?
— Саме так. Я б сказала, що тобі потрібне холодне лукавство, а не палка мужність.
— Руз Болтон, — негайно відповів Робб. — Ось хто справді мене лякає.
— Тоді молімося,
