Глиняні ноги - Террі Пратчетт

— А... Бачу, він робив метальні булочки, — сказав Морква. — Досить смертоносно на короткій дистанції.

Вона зачинила дверцята.

— Ходімо назад до Управління, а вони можуть послати когось, хто...

Анґва зупинилася.

Коли змінюєш форму так близько до повні, завжди є небезпечні моменти. Поки вона була вовком, все було ще не так кепсько. Вона лишалася розумною істотою — принаймні почувала себе розумною істотою, хоча її існування було куди простішим, тож вона, можливо, була просто надзвичайно розумною вовчицею. Складнощі виникали, коли вона поверталася в тіло людини. На кілька хвилин, поки морфічне поле знову не утверджувалося повного мірою, всі її чуття лишалися гострими; запахи й далі були надзвичайно сильними, а її вуха могли розрізняти звуки значно далі за чахлий людський слух. І вона могла значно більше думати про те, що відчувала. Вовк може обнюшити вуличного стовпа і відчути, що вчора тут пробігав старий Бонзо, який почувався зле, а господар і далі годує його тельбухами — а от людський розум насправді здатен думати лише про всілякі «чому» та «навіщо».

— Таки є ще щось, — сказала вона і обережно вдихнула. — Ледь помітне. Не живе. Але... Ти його не відчуваєш? Щось на кшталт бруду, але не зовсім. Воно ніби... жовто-помаранчеве...

— Гм, — тактовно сказав Морква. — Декотрі з нас не мають твого носа.

— Я відчувала цей запах раніше, десь у місті. Не можу пригадати де... Він сильний. Сильніший за інші запахи. Це — запах бруду.

— Ха, ну, на цих вулицях...

— Ні, це не... не зовсім бруд. Гостріший. Вищої тональності.

— Знаєш, часом я тобі заздрю. Мабуть, чудово було б стати вовком. Ненадовго.

— Тут є свої недоліки.

«Наприклад, блохи, — думала вона, поки вони замикали музей. — І їжа. І постійне набридливе відчуття, що в тебе має бути одразу три пари грудей».

Вона продовжувала повторювати собі, що тримає все під контролем — і, в певному сенсі, так і було. Вона скрадалася містом місячної ночі і, гаразд, їй часом траплялося випадкове курча — але вона завжди пам’ятала, де була, і наступного дня зазирала туди, щоб запхати під двері трохи грошей. Важко бути вегетаріанкою, яка зранку виколупує зі своїх зубів шматочки м’яса. Але вона однозначно була сильнішою за це.

Однозначно, переконувала вона себе.

Ночами містом скрадалася свідомість Анґви, не свідомість перевертня. Вона була в цьому майже впевнена. Перевертень не спинився б на курчатах — принаймні ненадовго.

Вона здригнулася.

Кого вона дурить? Легко бути вегетаріанкою вдень. Захиститися від цілковитого перетворення вночі — ось що потребувало реальних зусиль.

Коли Ваймзів портшез із хитанням спинився біля палацу Патриція, годинник саме почав відбивати одинадцяту. Ноги командора Ваймза вже трохи підкошувалися, проте він збіг п’ять сходових прольотів угору з усією можливою швидкістю і звалився на крісло у вітальні.

Минали хвилини.

У двері Патриція відвідувачі не стукали. Він сам їх викликав, звідкись достеменно знаючи, що відвідувач вже тут.

Ваймз відкинувся в кріслі, насолоджуючись хвилиною спокою.

Щось у його пальті сказало: «Біп-біп-біп-дзинь!».

Він зітхнув, витяг обтягнутий шкірою пакуночок розміром з невеличку книжку і розгорнув його.

Зі своєї кліточки на нього поглянуло приязне, але дещо занепокоєне личко.

— Так? — спитав Ваймз.

— 11 ранку. Зустріч із Патрицієм.

— Так? Ну? Зараз уже п’ять по одинадцятій.

— Е... То ви вже зустрілися?

— Ні.

— Мені й далі нагадувати про цю зустріч, чи як?

— Ні. Ти ж усе одно не нагадав мені про Коледж геральдистів.

Бісик мав переляканий вигляд.

— То ж у вівторок, ні? Заприсягтися готовий, що у вівторок.

— Це було годину тому.

— Ох, — пригнічено сказав бісик. — Е... Гаразд. Пробачте. Гм. Агов, я можу повідомити вам, який час зараз у Хапонії, якщо бажаєте. Чи в Ґеної. Чи в Повісьповись. У будь-якому з цих міст. Ви тільки назвіть.

— Мені не треба знати, який час у Хапонії.

— Ви б могли, — у відчаї сказав бісик, — уявити, наскільки всі будуть вражені в мить, коли бесіда не клеїться, і тут ви кажете: «Між іншим, у Хапонії зараз ще тільки дванадцята». Чи в Фест Пеларґіку. Чи в Ефебі. Спитайте мене. Ну ж бо. Мені все одно. Будь-яке з цих місць.

Ваймз внутрішньо зітхнув. Він мав записника. В ньому він робив записи. Це завжди було корисним. А тоді Сибіл, благословіть її боги, принесла йому цього п’ятнадцятифункціонального бісика, який, крім записів, умів ще силу-силенну речей — хоча, наскільки бачив Ваймз, щонайменше десяток його функцій зводилися до принесення вибачень за неефективність решти п’яти.

— Можеш зробити запис, — сказав Ваймз.

— Bay! Справді? Прокляття. О’кей. Гаразд. Нема проблем.

Ваймз відкашлявся.

— Зустрітися з капралом Ноббсом на тему дотримання робочого графіку; також — на тему графства.

— Е... Я перепрошую, це — запис?

— Так.

— Вибачте, вам слід було б спершу сказати «запис». Я цілком упевнений, що це є в інструкції.

— Гаразд, це був запис.

— Даруйте, вам доведеться повторити його ще раз.

— Запис: зустрітися з капралом Ноббсом на тему дотримання робочого графіку; також — на тему графства.

— Є, — заявив бісик. — Вам нагадати про це в якийсь конкретний час?

— А йдеться про місцевий час? — зловісно поцікавився Ваймз. — Чи, припустімо, хапонський?

— Власне, я можу повідомити вам час у...

— Мабуть, я занотую це в записнику, якщо не заперечуєш, — сказав Ваймз.

— О, ну, якщо ви бажаєте так, то я можу розпізнавати почерк, — гордо повідомив бісик. — Я таки досить просунутий.

Ваймз витягнув свого записника і підняв його вгору.

— Такий почерк, як тут? — поцікавився він.

Бісик на мить примружився.

— Ага, — підтвердив він. — Це — почерк, не помилишся. Кружечки, палички, і все з’єднано докупи. Ага. Почерк. Я його впізнаю де завгодно.

— А хіба ти не повинен розповісти мені, що тут сказано?

Бісик мав схвильований вигляд.

— Сказано? — перепитав він. — Воно вміє видавати звуки?

Ваймз відклав пошарпану книжечку і згорнув кришку органайзера. Потім він відкинувся в кріслі і продовжив очікування.

Напевне, годинника у вітальні Патриція зробив хтось дуже розумний — гарантовано куди розумніший за тих, хто дресирував цього бісика. Цей годинник робив «тік-так», як кожен інший годинник. Але чомусь, усупереч всілякій практиці хорології, «тік» і «так» були нерегулярними.