Гра престолів - Джордж Мартін

З короля навіть чобіт не зняли. Його вкривала ковдра, але Нед бачив на вичиненій шкірі чобіт засохлу грязюку і траву там, де вони витикалися назовні. Зелений жупан валявся на підлозі купою, розрізаний та заляпаний червоно-бурими плямами. У опочивальні смерділо димом, кров’ю та смертю.

— Нед… — прошепотів король, побачивши його. Обличчя він мав бліде, як молоко. — Ходи… ближче.

Люди Неда підвели його ближче. Нед ухопився за стовпчик ліжка, щоб стояти певніше. З одного погляду на короля він зрозумів, що справа погана.

— Що…? — почав він, давлячись словами у стислому горлі.

— Вепр. — Князь Ренлі все ще мав на собі зелений мисливський одяг; подорожній кобеняк був заляпаний кров’ю.

— Дідько, а не вепр, — прохрипів король. — Моя вина… Забагато випив, горіти мені у пеклі… Не влучив.

— А де були усі ви? — загримів Нед до князя Ренлі. — Де був пан Барістан і Королегвардія?!

Ренлі скривив губи.

— Мій брат наказав нам усім стати осторонь і дати йому самому поцілити вепра.

Едард Старк підняв ковдру.

Щоб залатати рану, зробили все можливе, але не досить. То мало бути моторошне чудовисько — воно розпанахало короля іклами від пахвини до грудей. Змочені у вині пов’язки, які наклав великий маестер Пицель, чорніли кров’ю. Від рани війнуло жахливим смородом; Неда аж занудило, і він упустив ковдру.

— Смердить, — мовив Роберт. — Смертю смердить. Не думай, що не чую. Доброго прочухана дав мені той вилупок, га? Та я… я йому теж не подарував, Неде.

Кривава усмішка короля жахала не менше, ніж його рана.

— Ножа йому в око увігнав… Запитай в них… Запитай…

— Точно так, — пробурмотів князь Ренлі. — Ми привезли вепра з собою. За братовим наказом.

— На тризну, — прошепотів Роберт. — Зараз ідіть геть. Усі ви. Я говоритиму з Недом.

— Роберте, мій коханий повелителю… — почала була Серсея.

— Я сказав, усі геть, — наполіг Роберт з тінню своєї колишньої люті в голосі. — Яке з двох слів ти не зрозуміла, жінко?

Серсея зібрала свої спідниці та гідність і вийшла з дверей першою. За нею рушили князь Ренлі та інші. Великий маестер Пицель затримався і тремтливою рукою подав королю кухлика з густою білою рідиною.

— Макове молочко, ваша милосте. Випийте. Від болю.

Роберт тилом долоні вибив кухля геть.

— Забирайся, старий дурню. Скоро засну і без тебе. А зараз — геть.

Великий маестер Пицель кинув на Неда переляканий погляд і забрався з кімнати.

— Хай тобі грець, Роберте, — мовив до короля Нед, коли залишився з ним наодинці. Від болю в нозі він трохи не осліп. А може, очі йому застилало горе. Він сповз на ліжко, всівся поруч із другом. — Чому ти завжди такий упертий?

— Та йди до дідька, Неде, — прохрипів король. — Я ж убив того вилупка, чи не так?

Пасмо сплутаного чорного волосся падало на очі, які палали, втупившись у Неда.

— От би тебе убити. Не можеш полишити людину спокійно полювати. Пан Робар знайшов мене. Грегорова голова. Гидко думати. Хортові не сказав. Хай Серсея його потішить.

Сміх короля перетворився на стогін від нападу болю.

— Згляньтеся, боги, — пробурмотів він, ковтаючи муку. — Дівчина. Даянерис. Мала дитина, ти був правий… ось за віщо, за дівчину… боги послали вепра… покарати мене…

Король закашлявся, харкнув кров’ю.

— Погано я вчинив, мерзенно… зовсім іще дівчинка… Варис, Мізинець, навіть мій брат… нездари… нема з ким радитися, тільки з тобою, Неде… тільки ти…

Він ледве підняв зсудомлену руку, слабко майнув нею.

— Папір та чорнило. Онде на столі. Пиши, що скажу.

Нед розправив папір на коліні та узявся до пера.

— Як накажете, ваша милосте.

— Остання воля і заповіт Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів і таке інше… сам впиши ті кляті титули, ти їх усі знаєш… Сим повеліваю Едардові з дому Старк, князеві на Зимосічі та Правиці Короля, служити князем-намісником і господарем на державі по… по моїй смерті… та правити… в моє місце, доки мій син Джофрі не досягне належного віку…

— Роберте…

На язик просилися слова «Джофрі — не твій син», але Нед не зронив жодного з них. Обличчям Роберта пробігали хвилі муки; піддати короля ще гіршим тортурам він не міг. Отже, Нед схилив голову і взявся писати, але замість слів короля «мій син Джофрі» вписав «мій спадкоємець». І миттю відчув себе приниженим цим обманом. «Брехати змушує любов» — подумав він. — «Хай пробачать мені боги.»

— Що писати далі?

— Напиши… що там треба. Захищати і зберігати, богами старими і новими, сам знаєш незгірш мене. Пиши. Я поставлю підпис. Віддаси раді, коли я помру.

— Роберте, — глухим від горя голосом проказав Нед, — так не можна. Не смій мені помирати. Ти потрібен державі.

Роберт ухопив його за руку і стиснув з усієї сили.

— Ти… препогано брешеш, Неде Старку, — вичавив він із себе крізь біль. — Держава… уся держава знає… який з мене паскудний король. Такий самий, як Аерис, даруйте мені, боги.

— Ні! — заперечив Нед своєму помираючому другові, — не такий, як Аерис, ваша милосте. Геть не такий, як Аерис.

Роберт спромігся на слабеньку криваву усмішку.

— Та хай скажуть… що в останню мить… я вчинив правильно. Ти мене не підведеш. Сідай на престол. Ти зненавидиш його гірше, ніж я… але правитимеш добре. Ти скінчив шкрябати?

— Так, ваша милосте. — Нед підсунув аркуша Робертові. Король вивів підпис наосліп, мазнувши по папері власною кров’ю. — Печатку треба засвідчити.

— Хай вепра подадуть на моїй тризні, — захрипів Роберт. — З яблучком у роті, а шкірка щоб хрумтіла. З’їжте паскуду, хоч удавіться — мені до того вже буде байдуже. Обіцяй мені, Неде.

— Обіцяю.

«Обіцяй мені, Неде» — озвався голос Ліанни.

— Дівчина, — вів далі король. — Даянерис. Хай живе. Якщо можеш… не пізно… скажи їм… Варисові, Мізинцеві… хай не вбивають. І поможи моєму синові, Неде… Зроби його… кращим за мене.

Король зіщулився.

— Згляньтеся на мене, боги.

— Зглянуться, друже мій, — відповів Нед. — Неодмінно.

Король заплющив очі й трохи заспокоївся.

— Короля свиня задавила, — пробурмотів він. — Я б сміявся, але дуже