Битва королів - Джордж Мартін

Кетлін пригадала день, коли її хлопці знайшли вовченят у снігу пізнього літа. Їх було п’ятеро — три цуцики і дві сучки — для п’ятьох законних дітей дому Старків... і ще шостий, з білим хутром і червоними очима, для Недового байстрюка Джона Сноу. «Непрості вовки,— подумала вона.— Справді непрості».

Уночі, коли вони стали табором, до неї в намет завітала Брієнна.

— Міледі, ви в безпеці, серед своїх, за день їзди від братового замку. Дозвольте мені вже їхати.

Кетлін це не мало б здивувати. Ця негарна дівчина всю дорогу трималася осторонь, переважно пораючись із кіньми — чистячи їх і вибираючи камінці з копит. Ще вона допомагала Шаду куховарити й білувати здобич, і дуже швидко довела, що з неї вправний мисливець. Хай що їй доручала Кетлін, Брієнна все робила спритно й без нарікань, а коли до неї говорили, відповідала ввічливо, але ніколи не теревенила, не плакала й не сміялася. День у день вона їхала з ними й ніч у ніч спала серед них, але так і не стала по-справжньому своєю.

«Так само їй було і з Ренлі,— подумала Кетлін.— На бенкеті, в рукопашній, навіть у шатрі Ренлі з братами веселкової варти. Вона звела навколо себе мури вищі, ніж у Вічнозимі».

— Куди ти поїдеш? — поцікавилася Кетлін.

— Назад,— сказала Брієнна.— У Штормокрай.

— Сама.— Це було не питання.

На широкому обличчі ні м’яз не здригнувся — воно було як стояча вода, яка не зраджує своєї глибини.

— Так.

— Хочеш убити Станіса.

Товстими мозолястими пальцями Брієнна стиснула руків’я меча.

Меча, що належав йому.

— Я дала обітницю. Тричі присягнулася. Ви мене чули.

— Чула,— визнала Кетлін. І знала, що дівчина, викинувши весь свій залитий кров’ю одяг, зберегла веселкового плаща. Тікаючи, Брієнні довелося залишити всі свої пожитки, тож вона була змушена вдягнути запасні речі сера Венделя — більше нічий одяг на неї не налазив.— Обітниці слід дотримувати, я згодна, але зі Станісом велика сила, і його вартові теж давали обітницю — обороняти його.

— Не боюся я його вартових. Я не гірша за них. Не слід мені було тікати.

— То ось що тебе турбує — що якийсь дурень назве тебе боягузкою? — зітхнула Кетлін.— Ти не винна у смерті Ренлі. Ти відважно йому служила, та якщо ти підеш за ним у сиру землю, нікому від цього краще не стане,— вона простягнула руку, щоб лагідним доторком бодай якось утішити дівчину.— Я знаю, як це важко...

— Ніхто не знає,— скинула Брієнна її руку.

— Помиляєшся,— гостро мовила Кетлін.— Щоранку, прокидаючись, я згадую, що Неда більше немає. Я не вмію тримати меча, але це не означає, що я не мрію опинитися на Королівському Причалі й, обхопивши Серсі Ланістер за білу шийку руками, тиснути доти, доки в неї обличчя не почорніє.

Краля підвела очі — єдине, що в неї було по-справжньому гарне.

— Якщо ви мрієте про таке, то чого зупиняєте мене? Чи не через те, що Станіс сказав на переговорах?

Чи справді так? Кетлін окинула поглядом табір. Двоє вояків зі списами в руках стояли на чатах.

— Мене вчили, що добрі люди мають боротися в цьому світі зі злом, а Ренлі, понад усякий сумнів, загинув злою смертю. Та ще мене вчили, що королів підносять боги, а не людські мечі. І якщо Станіс — наш законний король...

— Не законний. Роберт теж не був ніколи законним королем, навіть Ренлі так казав. Законного короля убив Джеймі Ланістер, а його повноправного спадкоємця — Роберт на Тризубі. І де ж тоді були боги? Богам нема діла до людей, точно як королям — до селян.

— Гарному королю є діло.

— Лорд Ренлі... його світлість, він... він був би найкращим королем, міледі, він був такий добрий, він...

— Його більше немає, Брієнно,— сказала Кетлін якомога лагідніше.— Лишаються Станіс і Джофрі... і мій син.

— Він же не... ви ж ніколи не замиритеся зі Станісом, ні? Не прихилите коліна? Ви не...

— Скажу тобі правду, Брієнно. Я не знаю. Може, мій син і король, от тільки я не королева... а проста мати, яка намагається всіма силами захистити своїх дітей.

— Я не створена для материнства. Моє — це борня.

— То борися... але за живих, а не за мертвих. Вороги Ренлі так само й Робові вороги.

Втупившись у землю, Брієнна переминалася з ноги на ногу.

— Вашого сина я зовсім не знаю, міледі,— вона підвела очі.— Я могла б служити вам. Якщо ви не проти.

Кетлін була вражена.

— Мені?

Це питання, схоже, давно турбувало Брієнну.

— Ви мені допомогли. Тоді, в шатрі... коли всі подумали, що я... що я...

— Ти не була ні в чому винна.

— Хай так, але вам чого було мене захищати? Могли просто дозволити мене вбити. Я ж бо вам — ніхто.

«Либонь, мені просто не хотілося лишитися єдиною хоронителькою чорної таємниці того, що там сталося»,— подумала Кетлін.

— Брієнно, за роки на службі в мене побувало чимало благородних пані, але такої, як ти, серед них не траплялося. Я-бо не військовий командувач.

— Ні, але ви — мужня жінка. Це не військова мужність, мабуть, але... я не знаю... така собі жіноча мужність. І мені здається, коли прийде час, ви не відмовлятимете мене. Обіцяйте мені! Що не відмовлятимете мене од відплати Станісу.

Рослява дівчина ніяково опустилася навколішки, витягла з піхов меча Ренлі й поклала його Кетлін до ніг.

Кетлін і досі дзвеніли у вухах Станісові слова про те, що Робів час теж прийде. Мов холодний вітерець пробіг їй по спині.

— Коли прийде час, я не стримуватиму тебе.

— Тоді я ваша, міледі. Ваш васал... чи ким ви схочете мене зробити. Я прикриватиму вам спину, триматиму в таємниці ваші плани і, якщо потрібно, віддам за вас життя. Присягаюся богами давніми й новими.

— А я клянуся, що в тебе завжди буде місце біля мого вогнища й тарілка за моїм столом, і обіцяю, що не вимагатиму від тебе служби, яка може тебе збезчестити. Присягаюся богами давніми й новими. Підведися.

Стиснувши руки дівчини у своїх долонях, Кетлін не стрималася від усмішки. «Скільки