Битва королів - Джордж Мартін

Ближче до вечора наступного дня вони вбрід перейшли Червоний Зубець угорі за течією від Річкорину, де річка робила широкий закрут і вода була каламутна й мілка. Переправу стерегли мішані сили лучників і пікінерів з орлом Малістерів на гербах. Побачивши прапори Кетлін, вони випірнули з-за частоколу й послали на той бік річки вояка, щоб показав брід.

— Ви вважайте, міледі,— застеріг він, беручи її коня за вуздечку.— Ми, знаєте, під водою натикали залізних гостряків, а ще тута між каміння розсипані триболи. Так на всіх бродах, за наказом вашого брата.

«Едмур збирається прийняти тут бій». Від усвідомлення цього їй замлоїло в животі, але вона промовчала.

Між Червоним Зубцем і Ріннєкрутом їхній загін приєднався до потоку простолюду, який ішов шукати захисту в Річкорині. Дехто гнав перед собою худобу, ще хтось тягнув вози, але всі вони поступалися Кетлін дорогою й вітали її вигуками «Таллі!» або «Старк!». За півмилі від замку вона проїхала великий табір, де над шатром лорда майорів черлений прапор Блеквудів. Тут Лукас залишив її — пішов шукати свого батька, лорда Тайтоса. Решта поїхали далі.

Кетлін запримітила ще один табір — на березі річки на північ від Ріннєкруту; на вітрі виляскували знайомі штандарти — танцюристка Марка Пайпера, ратай Дарі та переплетені змії — червона й біла — Пейджів. То все були батькові прапороносці, лорди Тризуба. Багато хто з них виїхав з Річкорину ще до неї — захищати власні землі. Якщо вони повернулися, це означає, що Едмур знову їх скликав. «Боги бережіть нас, то це таки правда: він хоче битися з лордом Тайвіном».

Здалеку Кетлін побачила, що на мурах Річкорину висить щось темне. Під’їхавши ближче, вона роздивилася на зубчастих стінах повісельників, що бовталися на довгих прядив’яних мотузках із зашморгами на шиях, з набряклими й почорнілими обличчями. Їх уже обдзьобали круки, але малинові плащі ясно горіли на тлі пісковикових стін.

— Кількох Ланістерів повісили,— зауважив Гал Моллен.

— Мила картинка,— весело докинув сер Вендель Мандерлі.

— Друзі почали без нас,— пожартував Первин Фрей. Усі засміялися, окрім Брієнни, яка незмигним поглядом роздивлялася шерегу мерців, не зронивши ні слова й не посміхнувшись.

«Якщо повісили Царевбивцю, моїм дочкам кінець». Кетлін пустила коня легким галопом. Її учвал обігнали Гал Моллен з Робіном Флінтом, гукаючи до вартових у прибрамній. Гвардійці на мурах, безперечно, помітили її прапори давно, бо ґрати вже були підняті.

Назустріч із замку виїхав Едмур в оточенні батькових присяжних вояків — череватого сера Дезмонда Грелла, військового інструктора; Атерайдиса Вейна, стюарда; сера Робіна Райгера, лисого здорованя-капітана варти Річкорину. Всі троє були одного віку з лордом Гостером — усе життя вони провели на батьковій службі. «А вони вже старі»,— зненацька усвідомила Кетлін.

Едмур вдягнув синьо-червоний плащ на сорочку з вигаптуваною срібною рибкою. Вигляд він мав такий, наче не голився відтоді, як Кетлін виїхала на південь: борода його нагадувала вогненний чагарник.

— Кет, як добре, що ти безпечно повернулася додому! Коли ми почули про смерть Ренлі, то злякалися за твоє життя. Та ще й лорд Тайвін на марші.

— Я вже чула. Як батько?

— Одного дня наче ліпше, другого...— він похитав головою.— Він питав про тебе. Я не знав, що йому казати.

— Завітаю до нього дуже скоро,— пообіцяла вона.— Зі Штормокраю по смерті Ренлі не було більше звісток? Чи з Буремосту?

В дорозі до тебе крук не прилетить, а Кетлін нетерпеливилося дізнатися, що відбувалося по її від’їзді.

— З Буремосту нічого. А зі Штормокраю було три пташки від каштеляна, сера Кортні Пенроуза, і всі три з проханнями. Станіс обложив його і з моря, і з суходолу. Тож він пропонує союз будь-якому королю, який зніме облогу. Боїться за хлопця, каже. Про якого хлопця мова, ти не знаєш?

— Про Едрика Шторма,— пояснила Брієнна.— Робертового сина-байстрюка.

Едмур з цікавістю глянув на неї.

— Станіс присягнувся, що відпустить гарнізон цілим і неушкодженим, якщо замок здасться протягом двох тижнів і видасть Станісу хлопця, але сер Кортні не пристав на цю умову.

«Він ризикнув усім заради незаконнонародженого хлопця, який навіть не рідня йому»,— подумала Кетлін.

— Ти вже йому відповів?

Едмур похитав головою.

— Навіщо? У нас нема для нього ні помочі, ні поради. Та й Станіс нам не ворог.

Тут заговорив Робін Райгер.

— Міледі, не розповісте нам, як помер лорд Ренлі? Бо до нас долітали дуже дивні чутки.

— Кет,— мовив брат,— дехто каже, що це ти вбила Ренлі. А інші — наче це якась жінка-південка,— його погляд затримався на Брієнні.

— Мого короля убили,— стиха мовила дівчина,— та леді Кетлін тут ні до чого. Присягаюся своїм мечем і богами давніми й новими.

— Це Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина Вечірниці, яка служила у веселковій варті Ренлі,— пояснила Кетлін.— Брієнно, маю честь познайомити тебе з моїм братом — сером Едмуром Таллі, спадкоємцем Річкорину. Це його стюард Атерайдис Вейн. А це — сер Робін Райгер і сер Дезмонд Грелл.

— Це велика честь,— мовив сер Дезмонд. Решта луною підхопили його слова. Дівчина спаленіла, зніяковівши від вияву цієї простої люб’язності. Якщо Едмуру ця леді і здалася дивачкою, йому вистало такту і словом про це не прохопитися.

— Брієнна теж була з Ренлі, коли його вбили, як і я,— сказала Кетлін,— але ми до його смерті не причетні.

Вона не збиралася розповідати про тінь просто тут, коли слухає стільки людей, тож махнула рукою на тіла на мурі:

— Кого це ви повісили?

Едмур ніяково метнув туди погляд.

— Вони приїхали з сером Клеосом, який привіз від королеви відповідь на нашу мирну пропозицію.

— Ви вбили посланців? — вражено скрикнула Кетлін.

— Лжепосланців,— заявив Едмур.— Вони пообіцяли поводитися мирно й здали всю зброю, тож я дозволив їм вільно пересуватися замком, і три вечори поспіль вони їли м’ясо й пили мед за моїм столом, поки я вів переговори з сером Клеосом. А на четвертий день вони спробували звільнити Царевбивцю,— сказав він і вказав угору.— Оцей здоровань убив двох гвардійців голими руками, точніше, ручищами: схопив за горло й стукнув головами, а отой худорлявий, який висить поряд, уже відчиняв камеру Ланістера шматочком дроту, чорти б його взяли. А отой у самому кінці був якийсь клятий лицедій. Він моїм