Битва королів - Джордж Мартін

— Годованець за потреби легко перетворюється на заручника.

Кетлін не знала ні про смерть сера Стеврона, ні про одруження Болтона.

— Якщо у нас на двох заручників більше, то тим паче лорд Волдер не наважиться дурити нас. Болтону потрібні і Фреєві вояки, і Гелманові теж. Я наказав йому знову взяти Гаренхол.

— Кривава буде справа.

— Так, та щойно замок впаде, лорду Тайвіну не буде куди безпечно відступати. Мої рекрути оборонятимуть броди на Червоному Зубці, щоб він не міг перейти Тризуб. А він, якщо затримається, опиниться затиснутим поміж Річкорином й Гаренхолом, і коли Роб повернеться з заходу, ми покінчимо з Ланістером раз і назавжди.

У братовому голосі звучала безцеремонна впевненість, та Кетлін пожаліла, що Роб забрав з собою на захід дядька Бриндена. Чорнопструг мав за плечима півсотні битв, а Едмур — одну, і ту програну.

— Це гарний план,— підсумував він.— Так каже лорд Тайтос, і лорд Джонос також. Коли це Блеквуд і Бракен погоджувалися, якщо справа була непевна, питаю я тебе?

— Хай так,— сказала вона, зненацька відчувши втому. Мабуть, неправильно було йому суперечити. Мабуть, план чудовий, а її побоювання — це просто жіночі страхи. Був би тут Нед, чи дядько Бринден, чи...— А ти радився з батьком?

— Батько не в тому стані, щоб зважувати стратегію. Два дні тому він складав плани щодо твого шлюбу з Брандоном Старком! Якщо не віриш, сама до нього сходи. Мій план спрацює, Кет, от побачиш.

— Сподіваюся, Едмуре. Я справді на це сподіваюся,— вона поцілувала його в щоку на підтвердження своїх слів і пішла шукати батька.

Лорд Гостер мало змінився відтоді, як вона поїхала,— він лежав у ліжку, виснажений, блідий і спітнілий. У кімнаті пахло хворістю — тут стояв набридливий запах задавненого поту й ліків. Коли Кетлін відгорнула запинало, батько стиха застогнав, і його повіки, затріпотівши, розплющилися. Він утупився в неї так, наче гадки не мав, хто вона така й чого хоче.

— Батьку,— поцілувала вона його.— Я повернулася.

Тоді він, здається, її упізнав.

— Ти приїхала,— слабко прошепотів він, заледве ворушачи губами.

— Так,— мовила вона.— Роб послав мене на південь, але я швидко повернулася.

— На південь... де... а Гніздо на півдні, люба? Не пригадую... ох серденько, а я вже боявся... ти пробачила мене, дитинко?

По щоках у нього котилися сльози.

— Ви нічого не зробили такого, за що вас треба пробачати, батьку,— вона погладила його обвислу побілілу чуприну й помацала чоло. Попри мейстрові трунки, його зсередини палила гарячка.

— Так було краще,— прошепотів батько.— Джон — гарна людина, гарна... дужа, добра... він про тебе дбатиме... так... і він високого роду, послухай мене, ти повинна, я — твій батько... твій батько... ти одружишся разом з Кет, так, одружишся...

«Він думає, що я — Лайса,— втямила Кетлін.— Боги праві, він так каже, наче ми й досі не одружені».

Батько ухопився за неї руками, які тремтіли, як дві налякані білі пташки.

— А той малий... покидьок... і не кажи при мені його імені! Твій обов’язок... твоя мати, вона б...— лорд Гостер скрикнув — його прошив спазм болю.— Ох, хай боги простять мене, простять! Мої ліки...

Тут біля ліжка з’явився мейстер Вайман і підніс йому до вуст кухлик. Лорд Гостер припав до густого білого трунку пожадливо, як немовля до грудей, і на очах у Кетлін його знов огорнув спокій.

— Тепер він поспить, міледі,— сказав мейстер, коли кухлик спорожнів. Макове молочко лишило навколо батькового рота білу плівку. Мейстер Вайман витер її рукавом.

Кетлін більше не могла цього бачити. Гостер Таллі був чоловіком дужим і гордим. Їй боляче було дивитися на нього зараз. Вона вийшла на терасу. У дворі внизу юрмилися й галасували біженці, але за мурами бігли прозорі, чисті й нескінченні річки. «Це його ріки, і скоро він повернеться до них, щоб здійснити свою останню мандрівку».

Мейстер Вайман вийшов разом з нею.

— Міледі,— стиха мовив він,— я не зможу довго відтягувати неминучий кінець. Слід послати когось по його брата. Сер Бринден захоче бути присутнім.

— Так,— мовила Кетлін хрипким від горя голосом.

— І, мабуть, леді Лайса теж?

— Лайса не приїде.

— Якби ви самі їй написали, може...

— Можу черкнути кілька слів, якщо ви так хочете.

Цікаво, думала вона, хто ж цей Лайсин «покидьок» такий. Швидше за все, який-небудь зброєносець або лицар-бурлака... хоча, якщо судити з гарячності, з якою говорив лорд Гостер, він може виявитися і яким-небудь сином купця чи байстрюком-підмайстром, чи навіть співцем. Лайса завжди надто прихильно ставилася до співців. «Не варто її за це винити. Джон Арин, хай який благородний, був на двадцять років старший за батька».

Брат віддав їй ту саму вежу, в якій вони з Лайсою жили замолоду. Приємно буде знову виспатись на перині, і щоб у коминку горів вогонь, а коли вона добре відпочине, світ уже не здаватиметься таким похмурим.

Але під дверима своїх покоїв вона натрапила на Атерайдиса Вейна, який чекав на неї разом з двома жінками, замотаними по самі очі в сірі чернецькі ряси. Кетлін миттю здогадалася, хто вони такі.

— Нед?

— Так,— мовив Атерайдис,— сер Клеос привіз його з Королівського Причалу.

— Ведіть мене до нього,— звеліла вона.

Його поклали на довгому столі й накрили знаменом — білим прапором дому Старків з сірим деривовком на гербі.

— Я хочу на нього поглянути,— сказала Кетлін.

— Самі кістки лишилися, міледі.

— Я хочу на нього поглянути,— повторила вона.

Одна з німотних сестер стягнула з нього знамено.

«Кістяк,— подумала Кетлін.— Це не Нед, не той чоловік, якого я кохала, не батько моїх дітей». Його складені на грудях руки, його кістяві пальці стискали руків’я якогось меча, та це були не Недові руки — дужі й повні життя. Кістяк одягнули в Недове сюрко — у вишуканий білий оксамит з деривовком на грудях, от тільки нічого не лишилося від теплої плоті, на яку стільки разів Кетлін клала щоку, як на подушку, і від рук, що пригортали її. Голову прикріпили назад до тіла тонким срібним дротом, але всі черепи схожі між собою, і в порожніх очницях не було