Битва королів - Джордж Мартін
— Я собі на вечерю нагледів жирненького каплуна з хрусткою скоринкою. Ми з тобою поділимося. Тобі сподобається.
Хай куди бігала Арія, всюди шукала Джакена Г’ґара, щоб шепнути ще одне ім’я, поки ненависні їй люди не опинилися за межами досяжності, але серед рейваху й розгардіяшу знайти лоратянського перекупного меча було неможливо. Він був їй винен ще дві смерті, і Арія боялася, що він так і не розрахується з нею, якщо виїде на війну разом з іншими. Нарешті вона зібралася на мужності й запитала одного з вартових при брамі, чи він ще не поїхав.
— Він з Лорчевих людей, так? — перепитав чоловік.— Він нікуди не їде. Його милість зробив сера Ейморі каштеляном Гаренхолу. Тож вони всі лишаються тут — утримувати замок. Криваві лицедії теж зостаються — за фуражирів. Той варвар Варго Гоут плюватиметься — вони з Лорчем завжди терпіти один одного не могли.
А от Гора-на-коні їхав разом з лордом Тайвіном. У бою він командуватиме авангардом, а це означає, що Дансен, Полівер і Раф вислизнуть в Арії між пальців, якщо вона не знайде Джакена й не звелить йому вбити когось із трьох, поки вони не поїхали.
— Ласко,— звернувся до неї того пообіддя Віс.— Збігай у зброярню і перекажи Лукану, що сер Лайонел на тренуванні зазублив меча, тож йому потрібен новий. Ось його мірка,— він вручив їй аркуш паперу.— І хутко, бо він виїздить з сером Кеваном Ланістером.
Підхопивши аркушик, Арія побігла. Зброярня ліпилася до замкової кузні — довгої будівлі, схожої на тунель з високою стелею, де в стінах було двадцять горн і довгі кам’яні жолоби з водою для гартування криці. Коли Арія увійшла, робота кипіла біля половини горн. Стіни дзвеніли від брязкоту молотків, а дебелі чоловіки в шкіряних фартухах пітніли у гнітючій спеці над міхами й ковадлами. У Гендрі голі груди теж блищали від поту, але блакитні очі під густою чорною чуприною не втратили впертого погляду, який так запам’ятався Арії. Вона не знала, чи хотіла б перемовитися з хлопцем. Це ж бо з його вини їх схопили.
— Хто з вас Лукан? — вона простягнула папірець.— Маю отримати новий меч для сера Лайонела.
— Забудь про сера Лайонела,— потягнув її за руку Гендрі.— Вчора ввечері Пиріжок запитав мене, чи чув я, як ти кричала «Вічнозим» там, у тверджі, коли ми билися на мурах.
— Не кричала!
— Кричала. Я теж тебе чув.
— Усі щось кричали,— оборонялася Арія.— Пиріжок кричав «пиріжок». Мабуть, сотню разів викрикнув.
— Важить те, що ти кричиш. Я сказав Пиріжку, щоб вуха помив, бо ти кричала «дідько з ним». Тож якщо він тебе запитає, тобі ліпше це підтвердити.
— Звісно,— мовила Арія, хоча що це за дурниця — «дідько з ним»? З ким — з ним? Пиріжку вона так і не наважилася признатися, хто вона така насправді. «Може, мені шепнути Джакену Пиріжкове ім’я?»
— Покличу Лукана,— сказав Гендрі.
Лукан побуркотів над запискою (хоча Арії здалося, що прочитати її він не зміг) і витягнув важкий довгий меч.
— Для того йолопа такий меч захороший, так і перекажи йому мої слова,— мовив він, передаючи їй меч.
— Добре,— збрехала вона. Якби вона таке переказала, Віс побив би її до крові. Лукан хай свої образи сам переказує.
Меч був набагато тяжчий за Голку, але Арії подобалося його тримати. Від ваги криці в долонях аж наче ставали дужчими руки. «Може, я ще й не водяна танцюристка, але й не мишка. Мишка не вміє орудувати мечем, а я вмію». Брама була відчинена, солдати заходили й виходили, закочувалися порожні підводи, а викочувалися, порипуючи й розгойдуючись під вагою вантажів. Арія подумала, чи не піти у стайню й не сказати, що серу Лайонелу потрібен новий кінь. У неї-бо є папірець, а конюші все одно читати не вміють, як і Лукан. «Візьму собі меча й коня і просто поїду геть. Якщо вартові спробують мене зупинити, покажу їм папір і скажу, що везу все це серу Лайонелу». От тільки вона гадки не мала, який з себе той сер Лайонел і де його шукати. Якщо її почнуть розпитувати, то про все здогадаються, і тоді Віс... Віс...
Вона кусала губу, намагаючись не думати, як воно — позбутися обох ніг, і тут повз неї пройшов гурт лучників у шкірянках і залізних шоломах, з луками через плече. До Арії долинули уривки розмови.
— ...кажу тобі, велети, він зібрав за Стіною велетів двадцять футів заввишки, вони бігають за ним, як собаки...
— ...так не буває — щоб напасти так швидко, серед ночі... Він вовк, а не людина, всі Старки такі...
— ...до біса ваших велетів і вовків, та хлопча штанці обмочить, коли дізнається, що ми вже вийшли в похід. Забракло йому мужності виступити на Гаренхол, ні? Побіг в інший бік, ні? Хай зараз тікає, якщо має клепку в голові.
— Це ти так кажеш, а хлопець, може, знає таке, що нам і невтямки, може, це нам треба тікати...
«Так,— подумала Арія.— Так, це вам тікати треба, вам усім, і лорду Тайвіну, і Горі, і серу Адаму, і тому дурному Лайонелу, хай хто він такий, тікайте бігом, бо брат вас усіх повбиває, він Старк, він вовк, а не людина, і я теж».
— Ласко,— голос Віса ляснув її, мов батогом. Вона й не помітила, звідки Віс з’явився, але стояв просто перед нею.— Давай сюди. Щось ти забарилася,— він висмикнув меча в неї з пальців і добряче ляснув її по щоці зворотом долоні.— Наступного разу бігатимеш швидше.
На якусь мить Арія знову перетворилася на вовчицю, але Вісів ляпас повернув її з небес на землю, лишивши в роті хіба присмак її власної крові: коли Віс її вдарив, вона прикусила язика. Як вона його за це ненавиділа!
— Тобі додати? — поцікавився Віс.— Зараз отримаєш. Я твоїх зухвалих поглядів не терпітиму. Біжи у броварню й перекажи Тафлбері, що в мене для нього є дві дюжини діжок, тільки хай пришле мерщій своїх хлопців, бо знайду когось, кому вони більше потрібні.
Арія помчала, але, як на Віса, не надто прудко.
