Битва королів - Джордж Мартін
Дагмер Заяча Губа стояв собі на високому різьбленому носі своєї довгої лодії — «Шумопивці». Теон доручив йому вартувати кораблі, бо якби не це, люди вважали б цю перемогу Дагмеровою, а не Теоновою. Людина запальна могла б це сприйняти за вияв неповаги, а от Дагмер тільки розреготався.
— День приніс нам перемогу,— гукнув униз Дагмер.— А ти не всміхаєшся, хлопче. Живі мають усміхатися, бо мертві вже цього не можуть,— усміхнувся він, показуючи приклад. Видовище було моторошне. Під білосніжною гривою у Дагмера Заячої Губи ховався такий жахливий шрам, якого Теон зроду не бачив: пам’ять про барду, яка в дитинстві мало не позбавила його життя. Удар зламав йому щелепу, вибив передні зуби й ущедрив чотирма губами замість двох. Кошлата борода ховала щоки й шию, але на шрамі волосся не росло, тож блискучий кривий і зморшкуватий шрам розтинав обличчя, як розколина — засніжену рівнину.— Чув, як вони співали? — мовив старий вояк.— Гарна була пісня, і співали вони хоробро.
— Співали вони краще, ніж билися. Їм би з лір було користі більше, ніж зі списів.
— Скільки людей полягло?
— З наших? — Теон знизав плечима.— Тодрик. Це я його застрелив — за пиятику й шарпанину.
— Комусь на роду написано загинути.
Чоловік скромніший побоявся б щоразу світити своєю страхолюдною посмішкою, але Дагмер усміхався частіше й ширше, ніж сам лорд Балон.
Та хай яка потворна була його усмішка, вона викликала тисячі спогадів. Теон змалечку надивився на неї — коли перестрибував на коні замшілу стіну чи, жбурляючи топір, ціляв у мішень. Коли блокував удар Дагмерового меча, на льоту протинав стрілою мартина, брав у руки румпель і безпечно проводив лодію крізь клубок запінених скель. «Він усміхався мені більше, ніж батько й Едард Старк разом узяті». Навіть Роб... Теон мав би заслужити його усмішку того дня, коли врятував Брана від дикуна, а натомість отримав прочухана, наче якийсь кухарчук, що спалив кашу.
— Дядьку, нам треба поговорити,— сказав Теон. Дагмер насправді не був йому дядьком, а простим присяжним з краплею Грейджойської крові в четвертому чи п’ятому коліні, причому крові явно не з того боку простирадла. Але Теон завжди кликав його «дядьком».
— То піднімайся до мене на облавок.
Від Дагмера ніяких «мілордів» не дочекаєшся, особливо коли він у себе на кораблі. На Залізних островах кожен капітан — король на своєму судні.
Чотири широкі кроки — і Теон видерся по трапу на «Шумопивцю»; Дагмер повів його в тісний кормовий салон, де старий налив собі ріг квасного елю й запропонував Теону випити теж. Але той відмовився.
— Коней ми захопили недосить. Так, є кілька, але... що ж, доведеться обмежитися тим, що маю, мабуть. Менше людей — більше слави.
— Для чого нам коні? — Дагмер, як і більшість залізних, звик битися на своїх двох, з палуби корабля.— Тільки загидять палубу та плутатимуться під ногами.
— Це якби ми вирішили плисти,— мовив Теон.— А в мене інший план.
Він уважно глянув на співрозмовника, щоб оцінити його реакцію. Без Заячої Губи на успіх нема чого й сподіватися. Хай Теон і командує, та вояки ніколи за ним не підуть, якщо проти нього будуть і Ейрон, і Дагмер, а переманити на свій бік кислолицого жерця і сподіватися не варто.
— Набіги на узбережжя — ось для чого послав нас твій лорд-батько, і все.
З-під кошлатих білих брів Теона роздивлялися очі світлі, як морське шумовиння. Що це за вираз на обличчі — несхвалення чи іскра зацікавленості? Останнє, подумав Теон... з надією.
— Ти — батьків служивий.
— Найкращий служивий — і був, і є.
«Гонор,— подумав Теон.— Він гоноровий, і це слід використати: гонор його стане ключем до нього».
— Немає на Залізних островах людини й наполовину такої вправної з мечем чи списом.
— Довго ти був відсутній, хлопче. Коли ти поїхав, усе так і було, але я постарів на службі в лорда Грейджоя. Тепер співці найкращим називають Андрика. Кличуть його Андриком Несміяном. Велет — не чоловік. Служивий лорда Драма зі Старої Весі. А ще Чорний Лорен і Карл-Дівиця — майже такі ж застрашливі.
— Може, той Андрик і видатний боєць, але ніхто його так не боїться, як тебе.
— Правду мовиш,— сказав Дагмер. Його пальці, що тримали ріг, були обвішані перснями — золотими, срібними, бронзовими, оздобленими дебелими сапфірами, гранатами й драконовим склом. Теон знав: за кожен з них він заплатив залізну ціну.
— Якби в мене на службі була така людина, як ти, я б не марнував її здібностей, посилаючи палити й грабувати. Така робота не для найкращого вояка лорда Балона...
Дагмер у посмішці розтулив покручені губи, вищиривши коричневі уламки зубів.
— І не для його законного сина? — він присвиснув.— Я бачу тебе наскрізь, Теоне. На моїх очах ти зробив перший крок, це я допомагав тобі згинати твій перший лук. Не я почуваюся змарнованим, не я.
— Я по праву мав би отримати сестрине місце,— не приховував Теон, ніяковіючи від того, наскільки буркотливо це звучить.
— Ти занадто близько береш усе до серця, хлопче. Просто твій лорд-батько ще зовсім тебе не знає. Брати твої загинули, тебе забрали вовки, йому на втіху лишилася одна твоя сестра. Він навчився на неї покладатися, й вона жодного разу його не підвела.
— Я теж. Старки знають мені ціну. Я був одним з обраних розвідників Бриндена Чорнопструга, я був у передніх лавах у Лопотючому лісі. Та мені от стілечки не вистало,— Теон показав руками два фути,— щоб схрестити мечі з Царевбивцею. Між нами став Дарин Горнвуд — і загинув за це.
— Навіщо ти мені це кажеш? — поцікавився Дагмер.— Я перший уклав меча тобі в руку. Я добре знаю, що ти не страхополох.
— А батько знає?
Старий сивий воїн мав такий вигляд, наче одкусив од чогось гидкого.
— Просто... Теоне, ти здружився з юним Вовком, Старки тримали тебе десять років.
— Я не Старк! — («Про це подбав лорд Едард»).— Я — Грейджой, і це я буду батьковим спадкоємцем. А як цього домогтися, коли не звитягою?
— Ти ще юний. Ще прийдуть війни, ще будуть тобі звитяги. А поки що нам наказали плюндрувати Скелясте узбережжя.
— Нехай цим займається дядько Ейрон. Я віддам йому
