Битва королів - Джордж Мартін

— Ну,— нахмурився сер Родрик,— якщо мені таки доведеться виїхати проти нальотчиків, Пиворіза з собою не братиму. Мене він серед потопельників не бачив, ні? От і добре.

Брана це підбадьорило. «Може, вони, врешті-решт, і не потонуть,— подумав він.— Якщо триматимуться подалі від моря».

Міра теж так думала: вона сказала це ввечері, коли вони з Джодженом прийшли до Брана в кімнату, щоб утрьох пограти в кості, але її брат похитав головою.

— Те, що я бачу в зелених снах, змінити неможливо.

Його сестра розсердилася.

— Навіщо богам посилати застереження, якщо не можна його врахувати і змінити майбутнє?

— Не знаю,— сумно озвався Джоджен.

— На місці Пиворіза ти б, либонь, стрибнув у колодязь — та й по всьому! А він має боротися, і Бран теж.

— Я? — Бран зненацька перелякався.— Чого мені боротися? Я що — теж потону?

— Не слід було казати...— винувато глянула на нього Міра.

Видно було, що вона щось приховує.

— Ти й мене бачив у зеленому сні? — схвильовано запитав Бран у Джоджена.— Я теж потонув?

— Не потонув,— озвався Джоджен так, наче кожне слово завдавало йому болю.— Мені снився чоловік, який з’явився сьогодні: отой, що називається Смердюком. Ви з братом мертві лежали в нього під ногами, а він довгим червоним клинком лупив вам з облич шкіру.

Міра звелася на ноги.

— Якщо я зараз спущуся в підземелля, то можу йому серце списом протяти. І як він уб’є Брана, коли сам буде мертвий?

— Тебе тюремники зупинять,— сказав Джоджен.— Вартові. А якщо ти розповіси їм, чого вирішила його вбити, вони тобі не повірять.

— У мене теж є вартові,— нагадав їм Бран.— Пиворіз, і Рябий Тим, і Патлач, і решта.

У зелених як мох Джодженових очах читалася жалість.

— Їм його не зупинити, Бране. Я не бачу чому — бачу тільки кінець. Я бачив вас із Риконом у крипті, в темряві, разом з померлими королями та їхніми кам’яними вовками.

«Ні,— подумав Бран,— ні».

— А якщо я поїду... до Сіроводдя, чи до ворона — кудись далеко, де мене ніхто не знайде...

— Нічого не вийде, Бране. То був зелений сон, Бране, а зелені сни не брешуть.

Тиріон

Вейрис стояв над жаровнею, гріючи свої м’які руки.

— Схоже, Ренлі спіткала моторошна смерть просто в серці власного війська. Клинок, який від вуха до вуха розтяв йому горло, різав крицю й кістку легко, наче сир.

— Смерть від чиєї руки? — поцікавилася Серсі.

— Вам ніколи не здавалося, що забагато відповідей — гірше, ніж зовсім ніякої? Мої інформатори не завжди мають доступ у такі високі кола, як їм хотілося б. Коли помирає король, вигадки множаться, як гриби в темряві. Грум каже, що Ренлі зарізав лицар з його власної веселкової варти. Праля каже, що в серце братової армії прокрався Станіс зі своїм чарівним мечем. Дехто з солдатів вважає, що справу зробила жінка, тільки не можуть погодитися між собою, яка саме. Один каже — дівчина, яку зневажив Ренлі. Другий каже — повія, яка після бою мала розважати Ренлі. А третій припускає, що це могла бути і леді Кетлін Старк.

Королева була незадоволена.

— А вам обов’язково витрачати час на всі плітки, які переказують дурні?

— Ви гарно платите мені за ці плітки, моя добра королево.

— Ми вам платимо за правду, лорде Вейрисе. Пам’ятайте про це, бо мала рада ще поменшає.

Вейрис нервово захихикав.

— Якщо так піде далі, ви зі своїм шляхетним братом лишите його світлість зовсім без ради.

— Смію припустити, що без кількох радників королівство не розвалиться,— з посмішкою втрутився Мізинчик.

— Любий-любий Пітире,— сказав Вейрис,— невже вас не турбує, що наступним у правициному переліку може опинитися ваше ім’я?

— Перед вашим, Вейрисе? Про таке я навіть не мрію.

— Може так статися, що ми з вами будемо братами на Стіні — ви і я,— знов гигикнув Вейрис.

— І то швидше, ніж ви думаєте, євнуше, якщо не скажете нарешті чогось корисного.

З того, як Серсі з цими словами подивилася на Вейриса, можна було подумати, що вона залюбки каструвала б його ще раз.

— А це не трюк який-небудь? — запитав Мізинчик.

— Якщо так, то надто вже розумний,— мовив Вейрис.— Я купився.

Тиріон почув усе, що хотів.

— Яке розчарування для Джофа! — сказав він.— Він-бо приберігав для голови Ренлі найкращий кілок. Але хай хто зробив справу, можемо припустити, що за цим стояв Станіс. Бо у виграші саме він.

Новина Тиріона не порадувала: він сподівався, що брати Баратеони у кривавій битві на порядок скоротять чисельність своїх армій. Він відчував, як пульсує в лікті, куди поцілив моргенштерн. За вологої погоди так бувало. Стиснувши лікоть пальцями, Тиріон запитав:

— І що тепер з військом Ренлі?

— Більша частина піхоти лишилася під Буремостом,— Вейрис відійшов від жаровні й зайняв своє місце за столом.— А майже всі лорди, які виїхали з Ренлі, перейшли на бік Станіса — разом з прапорами, мечами і всім лицарством.

— Я б заклався, що першими перекинулися Флоренти,— мовив Мізинчик.

Вейрис манірно посміхнувся до нього.

— І виграли б, мілорде. Лорд Алестер і справді першим прихилив коліно. Багато хто наслідував його приклад.

— Багато,— підкреслено поцікавився Тиріон,— але не всі?

— Не всі,— погодився євнух.— Ні Лорас Тайрел, ні Рендил Тарлі, ні Матис Рован. І сам Штормокрай не здався. Сер Кортні Пенроуз утримує замок в ім’я Ренлі й не хоче вірити, що його сюзерен мертвий. І вимагає показати йому тіло, перш ніж він відчинить браму, але схоже на те, що тіло Ренлі безслідно зникло. Швидше за все, його просто забрали. П’ята частина лицарства Ренлі виїхала разом з сером Лорасом, щоб не прихиляти коліна перед Станісом. Подейкують, лицар квітів мало з глузду не з’їхав, коли побачив мертвого короля, від люті зарубав трьох вартових Ренлі, серед них і Емона Кая з Робаром Ройсом.

«Шкода, що на трьох зупинився»,— подумав Тиріон.

— Сер Лорас, певно, прямує до Буремосту,— провадив Вейрис.— Там лишилася його сестра, королева-дружина Ренлі, а ще чимало солдатів, які неждано-негадано зосталися без короля. На чий бік вони тепер стануть? Делікатне питання. Чимало з них служать лордам, які