Бенкет круків - Джордж Мартін
— Ви за ними вислали погоню?
Чорноротий скривився, наче від болю.
— Ні, м'лорде. Чорт забирай, не вислали.
— Скаженому псу перерізають горлянку.
— Ну,— мовив чолов'яга, витираючи рота,— не любив я того Полі, того гівнюка, а пес — він же брат Сера, тож...
— Сплохували ми, м'лорде,— втрутився той, що взяв собі згарду,— але ж тільки божевільний вийде проти Гончака.
Джеймі окинув його поглядом. «Зухваліший за решту, і не такий п'яний, як Чорноротий».
— То ви його злякалися.
— Не те щоб злякалися, м'лорде. Просто лишили його для когось кращого. От як Сер. Чи ви.
«Як я — коли ще мав обидві руки». Джеймі не плекав ілюзій. Нині Сандор обчухрав би його за мить.
— Ім'я в тебе є?
— Рафорд, прошу пана. Але всі кличуть мене Раф.
— Рафе, збери залогу в залі сотні вогнищ. І бранців також. Хочу на них поглянути. І тих повій з роздоріжжя. А, і Гоута. Я страшенно засмутився, дізнавшись, що він помер. Хочу побачити його голову.
Коли йому принесли голову, Джеймі виявив, що Гоуту відрізали губи, вуха й більшу частину носа. Очима пообідали круки. Однак і досі Гоута можна було впізнати. От, наприклад, бороду — безглузду мотузку два фути завдовжки, яка звисала з гострого підборіддя. Та в цілому на черепі когорянина ще трималося хіба кілька клаптиків шкіри.
— А де тіло? — запитав Джеймі.
Відповідати ніхто не хотів. Нарешті Чорноротий, опустивши погляд, пробурмотів:
— Зогнило, сер. І з'їли.
— Один з бранців повсякчас їсти просив,— зізнався Рафорд,— отож Сер і згодував йому засмаженого цапа. Тільки м'яса на когорянині було небагато. Сер повідтинав йому спершу п'ясті й ступні, потім руки й ноги цілком.
— Більше за всіх дісталося тому гладкому вилупку,— докинув Чорноротий,— але Сер... він сказав, щоб усі бранці покуштували. І щоб Гоут теж поїв, сам себе. Цей сучий син так плювався, коли ми його годували, що в ту його тонку бороду сала понатікало.
«Батьку,— подумав Джеймі,— обидва твої пси сказилися». Пригадалися оповідки, яких він змалечку наслухався в Кичері Кастерлі,— про божевільну леді Лотстон, яка купалася в крові й у цих-таки стінах влаштовувала бенкети, де подавали людське м'ясо.
Помста чомусь не принесла задоволення.
— Забери це й викинь у річку,— Джеймі жбурнув Гоутову голову Пеку й обернувся до залоги.— Поки посісти престол Гаренхолу не прибуде лорд Пітир, від імені корони правитиме замком сер Боніфер Гасті. Якщо хтось хоче залишитися з ним, питайте дозволу в нього, решта ж поїдуть зі мною у Річкорин.
Вояки Гори перезирнулися.
— Нам заборгували заплату,— сказав один з них.— Сер обіцяв. Велику заплату, він сказав.
— Це його власні слова,— підтвердив Чорноротий.— «Велика заплата всім, хто поїде зі мною».
Дюжина інших почали згідливо бурмотіти.
Сер Боніфер підніс руку в рукавиці.
— Кожен, хто залишиться зі мною, отримає земельний наділок, ще один наділок — якщо одружиться, і третій — коли в нього народиться перша дитина.
— Земельний наділок, сер? — Чорноротий сплюнув.— Насрати мені на землю. Якби ми мріяли бабратися в клятій багнюці, ми б могли в біса лишитися вдома, перепрошую, сер. Велика заплата, сказав Сер. Золотом.
— Якщо маєте претензії, їдьте на Королівський Причал і домовляйтеся з моєю любою сестричкою,— сказав Джеймі й обернувся до Рафорда.— А зараз я хочу бачити бранців. Почнемо з сера Вайліса Мандерлі.
— Це він гладун? — запитав Рафорд.
— Щиро на це сподіваюся. І не треба мені тут сумних історій про те, як він помер, бо наступними помрете ви самі.
Якщо Джеймі й плекав надію побачити, що в підземеллях хиріють Шагвел, Пиг чи Золло, то вона не справдилася. Схоже, браві компанійці розбіглися всі до останнього, покинувши Варго Гоута. З людей леді Вент лишилося тільки троє — кухар, який відчинив браму серу Грегору, горбатий зброяр на ім'я Бен Чорнопалий і дівчина Пія, що тепер була вже не такою пригожою, якою її запам'ятав Джеймі. Хтось їй зламав носа й вибив половину зубів. Побачивши Джеймі, дівчина впала йому в ноги, схлипуючи і чіпляючись за нього з такою істеричної силою, що Дужому Вепру довелося її відтягати.
— Ніхто тебе вже не скривдить,— пообіцяв їй Джеймі, але від того вона заридала тільки голосніше.
З рештою бранців обійшлися краще. Серед них був сер Вайліс Мандерлі, а ще дюжина високородних в'язнів, яких узяв у полон Гора-на-коні в бою на бродах Тризуба. Корисні заручники, варті чималого викупу. Були вони обідрані, брудні й пом'яті, дехто мав свіжі синці та зламані зуби, комусь бракувало пальців, але рани їм промили й забинтували, й ніхто з них не голодував. Цікаво, думав Джеймі, чи здогадуються вони, що саме їли, але зрештою вирішив, що ліпше й не питати.
Ні в кого вже не лишилося сили опиратися, особливо ж у сера Вайліса — волохатого кавалка сала з порожніми очима й обвислими щоками. Коли Джеймі повідомив йому, що його доправлять у Дівостав, а там посадять на корабель до Білої Гавані, сер Вайліс повалився в калюжу на підлозі й ридав довше й голосніше, ніж Пія. Тільки вчотирьох вдалося поставити його на ноги. «Смаженини з цапа переїв,— подумав Джеймі.— Боги, як я ненавиджу цей клятий замок!» Гаренхол за три сотні років пережив жахіть більше, ніж Кичера Кастерлі — за три тисячі.
Джеймі наказав запалити коминки в залі сотні вогнищ, і кухар пошкутильгав на кухню варити гарячу вечерю для вояків з його загону.
— Що завгодно, тільки не цапа.
Сам Джеймі повечеряв у мисливській залі разом із сером Боніфером Благочестивим, поважним як лелека і схильним присмачувати свої промови звертанням до Сімох.
— Не потрібні мені приспішники сера Грегора,— заявив він, розрізаючи грушку — побабчену як він сам — так обережно, наче її неіснуючий сік може поставити плямку на його бездоганному фіолетовому камзолі з вишитим гербом його дому — білою перев'яззю, обрамленою обабіч тонкими білими смужками.— Собі
