Бенкет круків - Джордж Мартін
— За лицаря метеликів, який втратив на Чорноводді руку? — засміялася Серсі.— Кому треба чоловік, від якого лишилася половина?
— Меґа каже, він милий. Навіть попросила леді Марджері допомогти знайти йому нову мавпочку.
— Мавпочку!
Королева не знала, як на це реагувати. «Горобці й мавпи. Королівство просто збожеволіло».
— А що наш доблесний сер Лорас? Часто заходить до сестри?
— Частіше за інших,— нахмурилася Тейна, і між чорних очей залягла тонесенька зморшка.— Якщо дозволяє служба, приходить щоранку й щовечора. Брат їй дуже відданий, вони діляться всім між... ой...— мирсянка вражено затнулася. А тоді на обличчя їй наповзла посмішка.— Мені така грішна думка спала, ваша світлосте!
— Лишіть її при собі. На цьому пагорбі аж чорно від горобців, а ми з вами знаємо, як горобці не люблять гріха.
— А ще, я чула, не люблять мила й води, ваша світлосте.
— Либонь, якщо забагато молитися, втрачаєш нюх. Слід обов'язково запитати його святість.
Малинові шовкові завіси хиталися туди-сюди.
— Ортон каже, що верховний септон не має імені,— мовила леді Тейна.— Невже це правда? У нас у Мирі всі мають імена.
— Та ні, колись у нього теж було ім'я, як у всіх,— відмахнулася королева.— Та навіть шляхетної крові септони, давши обітницю, лишають собі тільки ім'я, без прізвища. А коли когось із них призначають верховним септоном, він і від імені відмовляється також. Відповідно до Віри вважається, що йому вже не потрібне людське ім'я, оскільки відтепер він є уособленням богів.
— Як же тоді розрізняють верховних септонів?
— З великими труднощами. Доводиться додавати «гладкий», або «попередник гладкого», або «старий, який уві сні помер». Можна, звісно, витягнути на світ і їхні імена, але септони тоді страшенно ображаються. Це їм нагадує, що народилися вони звичайними людьми, а їм це не до шмиги.
— Мій лорд-чоловік каже, що теперішній народився з болотом під нігтями.
— Я теж це підозрюю. Як правило, найправедніші обирають на цю посаду когось зі своїх, але бували винятки,— мовила королева. Великий мейстер Пайсел одного разу довго й нудно розповідав їй історію призначення верховних септонів.— Під час правління короля Бейлора Благословенного верховним септоном обрали простого каменяра. Він так майстерно обробляв каміння, що Бейлор вирішив: це Коваль во плоті. Чолов'яга не вмів ні читати, ні писати, не пам'ятав навіть найпростіших молитов...— (І досі ходили плітки, що Бейлорів правиця отруїв чолов'ягу, щоб не ганьбити королівство).— По його смерті обрали восьмирічного хлопчика — знову за наполяганням Бейлора. Хлопчик творить дива, заявив його світлість, от тільки навіть маленькі ручки цілителя не змогли врятувати Бейлора, який допостував до смерті.
— Восьмирічний хлопчик? — розсміялася леді Мерівезер.— То мій синок міг би стати верховним септоном. Йому вже майже сім.
— А він багато молиться? — поцікавилася королева.
— Він більше з мечем вправлятися полюбляє.
— Тоді він справжній хлопець. Зможе він назвати всіх сімох богів?
— Гадаю, так.
— Я перекажу, щоб розглянули його кандидатуру.
Серсі сумніву не мала, що будь-який хлопчик зробить кришталевому вінцю честі більше, ніж ота погань, яку обрали найправедніші. «Ось що буває, якщо дозволити дурням і боягузам самим керувати. Наступного разу я сама оберу їм очільника». І цей наступний раз, можливо, вже не за горами — якщо новий верховний септон і далі дратуватиме королеву. В таких питаннях Бейлорів правиця нічого нового Серсі не навчить.
— Дорогу! — гукав сер Озмунд Кетлблек.— Дорогу її королівській світлості!
Паланкін почав пригальмовувати, а це означало, що вони вже нагорі.
— Вам слід привезти сина до двору,— мовила Серсі до леді Мерівезер.— Шість років — це не так уже й мало. Томену потрібне хлоп'яче товариство. От ваш син міг би його і скласти.
Джофрі ніколи не мав приятелів свого віку, пригадалося їй. «Бідолаха завжди був самотній. У мене змалечку був Джеймі... і Мелара, поки не впала у криницю». Джоф прив'язаний був до Гончака, це понад сумнів, але ж то не дружба. Він просто шукав собі батька, якого не знайшов у Роберті. «Братик-годованець — ось що, можливо, потрібно Томену, щоб відірвати його від Марджері та її квочок». З часом вони, можливо, міцно подружаться, як Роберт зі своїм дитячим приятелем Недом Старком. «Дурень, але дурень відданий. Томену знадобляться віддані друзі, готові прикрити його зі спини».
— Ви дуже добрі, ваша світлосте, та Расел ніде ніколи не бував, крім Довгостолу. Боюся, він у великому місті розгубиться.
— На початку,— погодилася королева,— але він це дуже швидко переросте, як от я. Коли батько послав по мене, щоб забрати до двору, я ридала, а Джеймі лютував, поки тітка не всадовила мене у Кам'яному садку й не пояснила, що мені нема кого боятися на Королівському Причалі. «Ти левиця,— сказала вона,— нехай менші звірі тебе бояться». І син ваш теж змужніє. Вам же хотілось би бути ближче до нього, щоб мати змогу бачитися щодня? Це ж ваша єдина дитина, правильно?
— Поки що — так. Мій лорд-чоловік молить богів благословити нас іще одним сином, на той раз...
— Розумію вас.
Перед очима постав Джофрі, який вчепився собі в горло. В останню свою хвилю він у відчаї дивився на матір, і від несподіваного спогаду в Серсі аж серце зробило перебій: крапля червоної крові сичить у полум'ї свічки, рипучий голос торочить про корону й саван, про смерть від руки валонкара.
А за вікном паланкіна сер Озмунд щось кричав, і хтось кричав у відповідь. Паланкін рвучко зупинився.
— Ви що там всі — подохли? — горлав Кетлблек.— Забирайтеся до біса з дороги!
Піднявши кутик завіси, королева жестом підкликала сера Мірина Транта.
— В чому проблема?
— Це горобці, ваша світлосте,— пояснив сер Мірин, вдягнений під плащем у білу кольчугу. Шолом і щит звисали з сідла.— Розсілися посеред вулиці. Але ми їх піднімемо.
— Гаразд, але не перестарайтеся. Не хочу опинитися в центрі ще одного бунту,— Серсі опустила завісу.— Це сміховинно!
— Так, ваша світлосте,— погодилася леді Мерівезер.— Верховний септон сам мав до вас приїхати. А ці нікчемні горобці...
— Він
