Бенкет круків - Джордж Мартін

— Не буває таких нахабних звірів,— оголосив сер Боніфер Благочестивий.— Це біси у вовчих чікурах, кара нам за гріхи наші.

— Ото напевно великим грішником був кінь,— зронив Джеймі, стоячи над рештками бідолашної тварини. Він наказав порубати залишки м'яса й засолити: можливо, воно їм ще знадобиться.

У замку під назвою Свиноріг мешкав суворий літній лицар на ім'я сер Роджер Гоґ — уперто засів у своїй вежці з шістьма латниками, чотирма арбалетниками й двома десятками селян. Був сер Роджер дебелий і колючий (недарма замок так називався!), і сер Кенос припустив, що він, певно, далекий родич Крейкголів, у яких на гербі плямистий кабан. Дужий Вепр, здається, повірив у цю теорію і цілу годину розпитував сера Роджера про його пращурів.

Але Джеймі більше цікавило, що Гоґ розповість про вовків.

— Мали ми лихо зі зграєю вовків під білою зіркою,— мовив на це літній лицар.— Вас тут винюхували, мілорде, але ми їх відігнали, а трьох і закопали отам біля ріпи. А перед ними була ще зграя клятих левів... дуже перепрошую. Той, що на чолі, мав на щиті мантикору.

— Сер Ейморі Лорч,— підказав Джеймі.— Мій лорд-батько наказав йому спустошувати приріччя.

— До якого ми взагалі-то не належимо,— відтяв сер Роджер Гоґ.— Я присягав дому Гейфордів, а леді Ермісанда прихилила своє маленьке колінце перед Королівським Причалом — або ж прихилить, коли підросте й ходити навчиться. Я їм так і сказав, але той ваш Лорч і слухати не захотів. Зарізав половину моїх овець і трьох добрих молочних кіз, ще й спробував підсмажити мене у власній вежі. Але мури в мене повністю кам'яні, вісім футів завтовшки, тож коли вогонь вигорів, Лорч, занудьгувавши, поїхав собі. А потім з'явилися чотирилапі вовки. Пожерли решту овець, яких залишив мені той, з мантикорою. У мене, правда, на відшкодування з'явилося кілька гарних вовчих шуб, та хутром живіт не натопчеш. І що нам тепер робити, мілорде?

— Сіяти хліб,— сказав Джеймі,— й молитися за останній врожай.

Така відповідь вселяла мало надії, але іншої він дати не міг.

Наступного дня валка перетнула струмок, який розмежовував землі, що присягнули Королівському Причалу і Річкорину. Мейстер Гуліан, звірившися з картою, оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — парі лицарів-землевласників, які присягали Гаренхолу... от тільки маєтки в них були дерев'яні, тож від них лишилися самі почорнілі балки.

Подорожнім не стрілося ні самих Водів, ні простолюду, тільки якісь беззаконники замешкали в погребі під фортецею другого брата.

Один з беззаконників мав на плечах залишки малинового плаща, однак Джеймі повісив його разом з усіма. Зробити це було приємно. Бо справедливо. «Візьми собі це за звичку, Ланістере, й одного дня тебе, може, й назвуть Златоруком. Златоруком Справедливим».

Що ближче до Гаренхолу, то сіріше ставало навколо. Їхали попід сланцевим небом, уздовж водної гладіні, стародавньої і студеної, як лист кованої криці. Джеймі чомусь подумалося: а чи не проїздила тут перед ним Брієнна? Якщо вона вирішила, що Санса Старк подалася в Річкорин... Якби дорогою стрілися бодай якісь мандрівники, Джеймі в них міг би запитати, чи не траплялася їм прегарна панна з золотисто-каштановими косами — або ж потворна здоров'ячка з обличчям, від якого молоко кисне. Але на дорогах не було нікого, крім вовків, а їхнє виття не давало ніяких відповідей.

Нарешті за циновими водами озера показалися вежі безглуздого замку Гарена Чорного — п'ять чорних покорчених кам'яних пальців, які тягнулися до неба. Попри те, що титул лорда Гаренхолу отримав Мізинчик, він не квапився посісти свій новий престол, отож тепер доведеться Джеймі Ланістеру дорогою до Річкорину «дати раду» Гаренхолу.

А те, що йому давно час дати раду, Джеймі сумнівів не мав. Цей величезний похмурий замок Грегор Кліган відібрав у кривавих лицедіїв саме перед тим, як його викликала на Королівський Причал Серсі. Безперечно, вояки Гори-на-коні й досі торохтять за тими мурами, як сухий горох у порожніх обладунках, от тільки не дуже вони годяться для відновлення королівського миру на Тризубі. Вояки сера Грегора тільки на одне здатні — упокоїти когось із миром у могилі.

Роз'їзд сера Адама доповів, що брама Гаренхолу замкнена. Джеймі вишикував під нею своїх вояків і звелів серу Кеносу Кайському сурмити в ріжок Герока — чорний, кручений, окутий старим золотом.

Тричі відбилася від мурів сурма, і тоді почувся стогін залізних завіс і брама повільно розчинилася. Мури безглуздого замку Гарена Чорного були настільки товсті, що Джеймі проїхав попід дюжиною душників, перш ніж виїхати у залитий несподіваним сонцем двір, де він зовсім нещодавно попрощався з кривавими лицедіями. З твердої землі пробивався бур'ян, над тушею коня дзижчали мухи.

Джеймі зістрибнув з коня, і в цей час із веж випірнула жменька вояків сера Грегора — людей з суворими поглядами й суворо стятими вустами. А інакшими вони й бути не можуть, якщо їздять під орудою Гори-на-коні. Єдина перевага Грегорових людей — що вони все-таки не настільки лихі й люті, як браві компанійці.

— Срака-мотика, це Джеймі Ланістер! — вигукнув сивий солдат.— Це ж кривавий Царевбивця, хлопці. Списа мені в сраку!

— Ви хто такий? — запитав Джеймі.

— Сер називав мене Чорноротим, прошу пана.

Сплюнувши собі на долоні, він потер щоки, наче так зробиться бодай трішки презентабельнішим.

— Чарівно. Це ви тут командуєте?

— Я? Ні, чорт забирай. М'лорде. Клятого списа мені в сраку.

У Чорноротого стільки крихт заплуталося в бороді, що цілу залогу можна було б нагодувати. Джеймі не стримав сміху. Чоловік сприйняв це за підтримку.

— Клятого списа мені в сраку,— повторив він і теж зареготав.

— Ви його чули,— обернувся Джеймі до Іліна Пейна.— Візьміть гарного довгого списа і застроміть йому в сраку.

У сера Іліна списа не було, проте Безбородий Джон Бетлі радо кинув йому свого. П'яний регіт Чорноротого миттю вщух.

— Тримайте цю кляту штуку подалі від мене.

— Ви вже щось одне вирішіть,— мовив Джеймі.— Хто тут командує? Сер Грегор призначив каштеляна?

— Полівера,— мовив інший чолов'яга,— але його убив Гончак, м'лорде. І його, і Лоскотуна — обох, і ще малого Сарсфілда.

Знову цей Гончак!

— Ви впевнені, що це був Гончак? Ви його бачили?

— Не ми, м'лорде. Господар заїзду нам розповів.

— Трапилося це в заїзді на роздоріжжі, м'лорде,— мовив парубок з пісочного кольору кучмою на