Бенкет круків - Джордж Мартін
Серсі розуміла: благословення — це просто ритуал, однак ритуали й церемонії в очах неуків мають велику силу. Сам Ейгон Завойовник вів літочислення своєї держави від дня, коли його помазав у Старгороді верховний септон.
— Цей нікчемний жрець або почне слухатися, або швидко дізнається, скільки в ньому й досі лишається людської слабкості.
— Ортон каже, що насправді він хоче золота. І не дасть благословення, поки корона не почне знову платити.
— Віра отримає свої гроші, щойно ми отримаємо мир.
Септон Торберт і септон Рейнард з розумінням поставилися до її важкого стану... на відміну того клятого браавосянина, який так безжально цькував лорда Гайлза, що той у ліжко зліг, кашляючи кров'ю. «Нам потрібні були кораблі!» Серсі не могла покладатися у цьому питанні на Арбор: Редвини мають занадто тісні зв'язки з Тайрелами. На морі їй потрібна власна потуга.
І цю потугу забезпечать дромони, які вже підростають на річці. Флагман матиме вдвічі більше весел, ніж «Келеп короля Роберта».
Оран попросив у Серсі дозволу назвати його «Лордом Тайвіном», і вона залюбки погодилася. Кумедно буде, коли почнеться плутанина, про якого лорда Тайвіна йдеться. Інший корабель називатиметься «Славна Серсі», і його позолочена фігура на носі буде різьбленою подобою самої королеви в кольчузі й шоломі у формі лев'ячої голови, зі списом у руці. Наступними на воду будуть спущені «Зухвалий Джофрі», «Леді Джоанна» й «Левиця», а потім «Королева Марджері», «Золота ружа», «Лорд Ренлі», «Леді Оленна» й «Королівна Мірселла». Королева зробила дурість, дозволивши Томену назвати останніх п'ять кораблів. Він узагалі хотів одному з них дати назву «Сновида». Лишень коли Оран припустив, що моряки не захочуть служити на кораблі, який отримає ім'я блазня, хлопчик неохоче погодився назвати корабель на честь своєї сестри.
— Якщо цей сіромаха-септон думає примусити мене заплатити за Томенове благословення, то він помиляється,— мовила Серсі до Тейни. Королева не мала наміру плазувати перед зграєю жерців.
Паланкін знову загальмував — та так різко, аж Серсі сіпнулася.
— Це просто обурливо!
Вона знову визирнула — і виявила, що вони вже на верхівці Вісеніїного пагорба. Попереду височів Великий септ Бейлора з розкішною банею й сімома сяйливими вежами, однак дорогу до мармурових східців перегородило лиховісне людське море — сіре, обдерте й немите. «Горобці»,— подумала Серсі, скрививши носа, хоча де це бачено, щоб горобці так смерділи.
Серсі була збентежена. Кайберн повідомляв про численність горобців, та одна справа — слухати звіт, а зовсім інша — побачити їх навіч. На площі їх були сотні, а ще сотні — в садку. Від багать піднімався дим і дух варива. Домоткані намети й жалюгідні глинобитні халупи заплямували бездоганний білий мармур. Горобці навіть кулилися на сходах, під височенними дверима Великого септу.
Клусом під'їхав сер Озмунд. Поряд з ним їхав сер Осфрид на жеребці золотому, як його плащ. Осфрид — середній з братів Кетлблеків — супився частіше, ніж сміявся, і поводився тихіше за двох інших. «І жорстокіше, якщо вірити тому, що кажуть. Либонь, слід було відіслати його на Стіну».
Великий мейстер Пайсел хотів, щоб золотими плащами керувала людина старша й «досвідченіша у військових справах», і кількоро інших радників з ним погоджувалися. «Сер Осфрид цілком досвідчений»,— заявила їм Серсі, але й це їм не закрило рота. «Дзявкотять на мене, як зграя дрібних надокучливих псів». Серсі вже з тим Пайселем терпець уривався. Він навіть мав зухвалість суперечити, коли вона вирішила запросити військового інструктора з Дорну — бо це, мовляв, може образити Тайрелів. «А ви думаєте, з якою метою я це роблю?» — презирливо озвалася вона.
— Даруйте, ваша світлосте,— заговорив сер Озмунд.— Брат викликав ще золотих плащів. Скоро ми звільнимо дорогу, не хвилюйтеся.
— Нема часу. Далі піду пішки.
— Будь ласка, ваша світлосте,— ухопила її Тейна за руку.— Вони мене лякають. Їх там сотні, й вони такі брудні!
Серсі поцілувала її в щоку.
— Левиця не боїться горобців... але дякую за турботу. Знаю, як ви мене любите, міледі. Пане Озмунде, прошу, допоможіть мені зійти.
«Якби знала, що доведеться йти пішки, вдяглася б відповідним чином». Була вона в білій сукні зі злототканими прорізами, оздобленій мереживом, але досить скромній. Уже кілька років не вдягала цієї сукні королева й тепер з неприємністю відчула, що вона тісна в поясі.
— Пане Озмунде, пане Мірине, підете зі мною. Пане Осфриде, потурбуйтеся, щоб з моїм паланкіном нічого не сталося.
Серед горобців траплялися такі худющі, з запалими очима, що й на коней могли б зазіхнути.
Продираючись крізь обшарпану юрму, повз багаття, вози й примітивні хижки, королева зловила себе на тому, що їй пригадується інший натовп, який зібрався на цій-таки площі. В день її весілля з Робертом Баратеоном сюди збіглися тисячі людей, щоб привітати молодят. Усі жінки вдягнули найкращі свої вбрання, багато хто з чоловіків усадовив собі на плечі дітей. Коли з септу показалася Серсі попід руку з молодим королем, юрба раділа так голосно, що чути було, мабуть, у Ланіспорту. «Ви їм сподобалися, міледі,— прошепотів Роберт їй на вухо.— Дивіться — всі обличчя усміхнені». В цю мить вона була щаслива в шлюбі... поки не глянула на Джеймі. «Ні,— пригадується, подумала вона тоді,— не всі обличчя, мілорде».
А тепер не усміхався ніхто. Погляди, які кидали на королеву горобці, були тупі, похмурі й ворожі. Розступалися люди неохоче. «Якби то й справді були горобці, крикни на них — і розлетілися б. Сотня золотих плащів з дрючками, мечами й булавами вмить би цих чернюків розігнала». Лорд Тайвін вчинив би саме так. «Поїхав би по головах, а не йшов би пішки».
Побачивши, що горобці зробили з Бейлором Богоугодним, королева пошкодувала через свою м'якосердість. Велична мармурова статуя, яка вже сотню років незворушно всміхалася, стоячи над площею, нині до пояса була завалена кістками й черепами. На деяких черепах ще навіть залишки м'яса виднілися. На одному такому сидів крук, бенкетуючи на сухих залишках шкіри. Кругом роїлися мухи.
— Що це таке? — поцікавилася Серсі в натовпу.— Ви зібралися поховати Бейлора Благословенного під горою падла?
Наперед вийшов одноногий чолов'яга, спираючись на дерев'яну милицю.
— Ваша світлосте, це кості праведників, замордованих за віру. Септонів, септ, братів брунатних, мишастих і зелених, сестер білих, синіх і сірих. Когось із них повісили, когось випатрали. Септи були розграбовані, а дівиці й матері зґвалтовані безбожниками й бісопоклонниками. Наругу чинили навіть над німотними сестрами.
