Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Тоді, можливо, багнюка та сміття — це те, чого мені не вистачає.
— Ти почуваєшся нормально, Привиде?
— Я все ще намагаюся знайти себе.
— Усі крізь це проходять. Це минеться.
— Правда?
— Правда.
— Коли? Як? Чому?
— Точно цього ніхто не скаже. У всіх це відбувається по-різному. Повз мене пропливла зграйка рибок — гарненькі створіння в чорну та червону смужку.
— Я все ще не можу довести до кінця цю справу зі Всевіданням, — помовчавши хвилинку, мовив Привид.
— Ну, і добре. Кому воно здалося? — сказав я.
— ...І я все ще працюю над Усемогутністю.
— Це теж нелегка справа, — погодився з Привидом.
— Ти все розумієш, Татку...
— Намагаюсь. У тебе ще якісь конкретні проблеми?
— Окрім екзистенціальних, ти хочеш сказати?
— Ну, так.
— Ні, таких нема. Я переніс тебе сюди, аби попередити щодо такого собі типа на ім’я Мандор. Він...
— Він мій брат, — сказав я.
Запало мовчання. А тоді Привид спитав:
— То, виходить, він мій дядько, так?
— Гадаю, так.
— А як щодо жінки з ним? Вона...
— Це Фіона. Моя тітка.
— Тобто, моя двоюрідна бабуся. О боже!
— Що тебе турбує?
— Про родичів погано не говорять, хіба не так?
— Тільки не в Амбері, — сказав я. — В Амбері ми постійно так робимо.
Світлове коло блимнуло ще раз. Ми знову опинилися в коридорі.
— Оскільки тепер ми в Амбері, — проказав Привид, — хочу сказати про них погано. На твоєму місці я б їм не довіряв. Мені здається, вони трохи шизануті. А ще хамовиті та брехливі.
Я розсміявся.
— Ти стаєш справжнім амберитом.
— Справді?
— Так. Ми всі такі. Не переймайся. Але цікаво, що між вами сталося...
— Я краще сам це владнаю, якщо ти не проти.
— Як вважаєш за краще.
— Тобто мені не треба тебе попереджувати щодо них?
— Ні.
— Гаразд. Це те, що мене турбувало. Тоді, мабуть, я піду, спробую пошукати трохи багнюки та сміття...
— Зачекай.
— Так?
— Ти, здається, останнім часом дуже вправно переміщаєш речі Тінями?
— Так, здається, я вдосконалююся.
— А як щодо того, аби переправити невеличкий загін вояків та їхнього ватажка?
— Гадаю, я міг би впоратися з цим.
— А ще мене.
— Звичайно. Де вони й куди їх треба доправити?
Попорпавшись у кишені, я вивудив звідти Козир Люка і виставив його перед собою.
— Але ж... Це той тип, якому ти звелів не довіряти! — здивувався Привид.
— Тепер можна, — заспокоїв я його. — Але тільки в цій операції. І все. Трохи змінились обставини.
— Я не розумію. Але, якщо так кажеш...
— Можеш його розшукати та все владнати?
— Звичайно, можу. Куди вас усіх перенести?
— Ти знаєш Вежу Чотирьох Світів?
— Так. Але, Тату, це небезпечне місце. Туди важко потрапити й важко забратися звідти. І це саме там руда жінка спробувала заблокувати мені енергопостачання.
— Джасра.
— Не цікавився її ім’ям.
— Вона — Люкова мати, — сказав я, помахуючи Козирем.
— Погана кров, — констатував Привид. — Може, нам краще не мати жодних справ із будь-ким з них.
— А може, вона нас теж супроводжуватиме, — сказав я.
— О ні! Це дуже небезпечна особа. Не варто підпускати її близько до себе, а надто в такому місці, де вона має могутність. Джасра може знову спробувати схопити мене! І цього разу це їй може вдатися.
— Їй буде не до того через інші справи, — сказав я. — А мені вона може знадобитись. Отже, починай вважати її частиною завдання.
— Ти достеменно знаєш, що робиш?
— На жаль, так.
— Коли хочеш туди вирушити?
— Почасти це залежить від того, коли будуть готові Люкові вояки. Тобі краще з’ясувати це самому.
— Добре. Але я й досі вважаю, що ти помиляєшся, мандруючи до такого місця в такому товаристві.
— Мені потрібні помічники, і розклад мене влаштовує, — відказав я.
Привид коалесціював у точку, наостанок мигнув і зник.
Я набрав повні груди повітря, але зітхати передумав, і попрямував до найближчих зі своїх дверей. Був уже майже на місці, коли відчув, що хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир. Корал?
Відкрившись для контакту, я знову побачив перед собою Мандора.
— У тебе все нормально? — запитав той. — Нас так дивно перервали...
— Усе чудово, — відказав я. — Нас перервали так, як це трапляється раз у житті. Не хвилюйся.
— Здається, ти трішечки збуджений.
— Це тому, що я страшенно довго підіймаюся сходами, а всі сили Всесвіту зібралися докупи, аби мені завадити.
— Не розумію...
— Бурхливий день видався, — відказав я. — Побачимося.
— Але я хотів ще поговорити з тобою — про ці камені й про новий Лабіринт, та...
— Не зараз, — сказав я. — Чекаю на виклик.
— Вибач. Нема куди поспішати. Поговоримо згодом.
Він розірвав контакт, а я взявся за ручку дверей, розмірковуючи над тим, чи не краще було б для всіх, якби я перетворив Привида на автовідповідач.
7
Плащ я повісив на Джасру, перев’язь із мечем кинув на ліжко. Почистив чоботи, умився, розшукав у гардеробі нарядну сорочку кольору слонової кістки, розшиту золотом, оздоблену тасьмою, мережками і збірками, й натягнув її та сірі штани. Почистив щіткою пурпуровий камзол, на який я колись наклав закляття, аби той, хто його носить, здавався гарнішим, дотепнішим і надійнішим, аніж насправді. Я подумав, що саме зараз воно може добре мені прислужитися.
Коли розчісувався, у двері постукали.
— Хвилинку! — гукнув я.
Закінчивши чепуритися, готовий іти, а можливо, й бігти, бо вже запізнювався, я підійшов до дверей та відчинив їх.
На порозі стояв Білл Рот, одягнений у коричневе та червоне, схожий на підстаркуватого кондотьєра[99].
— Білле! — промовив я, плескаючи його по руці, по плечу і пропускаючи до кімнати. — Радий тебе бачити. Я щойно повернувся. Вибрався з однієї халепи і збираюся вскочити у нову. Не знав, чи ти тут, чи подався кудись. Хотів зустрітися з тобою, щойно вирвуся з цієї круговерті.
Він посміхнувся і легенько штовхнув у плече.
— Мене запросили на