Гра престолів - Джордж Мартін

Брон обережно дмухнув на багаття, і полум’я піднялося вище.

— А якщо ти помреш?

— Тоді я матиму бодай одного жалобника, чиє горе буде щирим, — відповів Тиріон. — Бо золото закінчиться разом зі мною.

Вогонь розгорівся гаряче і яскраво. Брон підвівся, запхав кременя назад у торбинку і кинув Тиріонові його кинджала.

— Ясно і щиро, — відповів він. — Тоді маєш мій меч за себе… та не думай, що я падатиму на коліно і «мосьпанитиму» на кожен твій пердь. Ніхто ще не мав мене за підчихвоста.

— І за друга теж, — мовив Тиріон. — Не маю сумніву, що ти зрадив би мене так само швидко, як пані Старк, якби побачив у тому зиск. Якщо колись прийде день, в який ти спокусишся продати мене… пам’ятай, Броне: я переб’ю їхню ціну, якою б вона не була. Мені подобається жити. А зараз чи не начаклуєш нам щось на вечерю?

— Подбай про коней, — відповів Брон, вийняв довгого ножа з піхов на стегні та закрокував у хащі.

Годиною пізніше коні були відшкрябані та погодовані, вогонь весело тріщав, а над ним сичало та стріляло стегно молодої кізки.

— Тепер не вистачає лише доброго вина, щоб запити наше козеня, — мовив Тиріон.

— А ще жінки та десятка добрих бійців, — додав Брон.

Він сидів, схрестивши ноги, біля вогню і налощував меча бруском. Шурхіт бруска по залізі здавався дивно заспокійливим.

— Скоро зовсім стемніє, — відзначив найманець. — Моя варта буде перша… хай там яка з неї користь. Може, розумніше дати їм вбити себе уві сні.

— Та ні, гадаю, вони будуть тут, коли ми ще й поснути не встигнемо.

Пахощі м’яса, яке пеклося, наповнювали Тиріонового рота слиною. Брон зиркнув на нього з іншого боку багаття.

— Ти щось надумав, — мовив він байдуже, гострячи меча далі.

— Скоріше плекаю надію, — відповів Тиріон. — Кину кості ще один раз.

— Поставивши на кін наші життя?

Тиріон здвигнув плечима.

— А що маю робити?

Він нахилився над вогнем і зрізав з кізки тонкий шар м’яса.

— А-а-а, — простогнав він задоволено, жуючи свій шматок. Підборіддям потекло сало. — Трохи жорсткіше, ніж я звик, і приправ не вистачає, та я не стану занадто вередувати. Якби ми зараз були в Соколиному Гнізді, я б танцював понад прірвою за миску вареної квасолі.

— А все ж ти віддав наглядачеві гаманець золота, — зауважив Брон.

— Ланістери завжди платять борги.

Навіть Морд ледве повірив, коли Тиріон кинув йому свого шкіряного гаманця. Очі тюремника зробилися схожі на варені яйця, коли він розплутав шворку і побачив блиск золота.

— Срібло я залишив собі, — мовив до нього Тиріон з кривою посмішкою, — але золото пообіцяв тобі, тож ось воно.

Там було більше грошей, ніж такий собі Морд міг сподіватися заробити за ціле життя знущань з бранців.

— І пам’ятай, що я тобі казав — то тільки передобідок. Якщо втомишся від служби пані Арин, з’явися до Кастерлі-на-Скелі. Там отримаєш решту того, що я тобі заборгував.

Зронюючи золоті дракони з обох рук, Морд упав на коліна і пообіцяв, що неодмінно з’явиться.

Брон вийняв ножа, зняв страву з вогню і почав зрізати товсті шматки підгорілого м’яса з кістки, поки Тиріон вичищував два окрайці черствого хліба, щоб правили за миски.

— Якщо ми таки дістанемося річки, що будеш робити? — запитав найманець, пораючись із м’ясом.

— Ну, спершу мені треба повію, перину і глек вина, — Тиріон простягнув свого окрайця, і Брон наклав у нього м’яса. — А тоді, гадаю, поїду до Кастерлі-на-Скелі або до Король-Берега. Я конче потребую відповіді на питання про один такий собі кинджал.

Сердюк пожував і ковтнув.

— То ти казав правду? Ніж не твій?

Тиріон слабко усміхнувся.

— А що, хіба я схожий на брехуна?

Поки вони набивали кендюхи, вийшли зірки, і над горами з’явився півмісяць. Тиріон простелив на землі шкуру сутінькота і простягся, підклавши сідло за подушку.

— Наші друзі не надто поспішають.

— На їхньому місці я б стерігся, — мовив Брон. — Чого б це ми так виставлялися, якщо не заманити їх до пастки?

Тиріон засміявся.

— Тоді ще треба заспівати, і вони накивають п’ятами від жаху.

Він почав висвистувати пісеньку.

— Ти божевільний, курдупелю, — зазначив Брон, вичищаючи під нігтями ножем.

— Де твоя любов до музики, Броне?

— Якщо ти так прагнеш музики, то взяв би собі того співця за поборника.

Тиріон вишкірився.

— То було б препотішно. Так і бачу, як співець відганяє пана Вардіса своїми цимбалами.

Він знову засвистів.

— Знаєш цю пісню? — запитав він.

— Її почуєш по усіх шинках, корчмах та бардаках.

— Вона мирійська. Називається «Пори мого кохання». Гарна і сумна, якщо розумієш слова. Перша дівчина, з якою я був у ліжку, співала її мені. Відтоді й не можу викинути з голови.

Тиріон поглянув на небо. Ніч була ясна і холодна, зорі кидали донизу на гори яскраве і безжальне, як правда, сяйво.

— Я зустрів її такої самої ночі, — почав він раптом. — Ми з Хайме поверталися з Ланіспорту, коли почули крик, а тоді й вона сама вибігла на дорогу. По п’ятах за нею, погрожуючи, мчали двоє. Мій брат оголив меча і кинувся за ними, а я тим часом спішився потурбуватися про дівчину. Вона була хіба що на рік старша, мала темне волосся, стрункий стан і таке обличчя, яке зводить з розуму. Принаймні мене звело. Хамського роду, заморена голодом, невмивана… але чарівна. Розбійники наполовину зідрали ті жалюгідні лахи, що на ній були, тож я накинув на неї свого кунтуша, поки Хайме ганявся за ними лісом. Коли він повернувся, я вже дізнався її ім’я та історію. Вона була дочка дрібного чиншовика, сирота, бо батько помер від лихоманки, і йшла шукати долі… сама не знала куди.

— Хайме трохи не гриз землю, так хотів уполювати розбійників. Нечасто хтось смів зазіхати на подорожніх так близько від Кастерлі-на-Скелі, і він сприйняв той напад за особисту образу. Проте дівчина була надто налякана, щоб відсилати її кудись саму. Я запропонував довезти її до найближчої корчми і погодувати, поки брат зганяє до Скелі