Гра престолів - Джордж Мартін

І спробував зачинити двері. Джон штовхнув їх чоботом.

— Справа нагальна. Вранці може бути пізно.

Чет спохмурнів.

— Маестер не звик, щоб його будили посеред ночі. Ти хоч знаєш, скільки йому років?

— Досить, щоб вітати прохачів чемніше, ніж ти, — відказав Джон. — Перекажи мої вибачення. Я б не турбував його спокій, якби справа не була важлива.

— А якщо я тебе прожену?

Джон вклинив чобота у двері.

— То стоятиму тут усю ніч, скільки треба.

Чорний братчик презирливо пирхнув, але двері відчинив.

— Чекай у книгозбірні. Там є дрова. Запали вогонь. Бракувало ще маестра з-за тебе застудити.

Доки Чет ввів маестра Аемона, вогнище зусиллями Джона вже тріщало й палахкотіло. Старий маестер був вдягнений у нічну сорочку, але навколо шиї мав ланцюга свого братства. Маестри не знімали його навіть уві сні.

— Мені буде зручно у кріслі коло вогню, — мовив він, відчувши тепло на обличчі.

Коли Аемон гарненько всівся і був укритий теплим хутром, Чет відійшов до дверей і став там на чатах.

— Вибачте, що збудив вас, маестре, — мовив Джон Сніговій.

— Та ні, не збудив, — відповів маестер Аемон. — Я помітив, що як старішаєш, то потребуєш менше сну. А я вже дуже-дуже старий. Нерідко я пів-ночі сиджу і розмовляю з привидами, згадуючи часи, що минулися півстоліття тому, наче це було вчора. Таємничий відвідувач посеред ночі — то навіть якась розвага. Отже кажи, Джоне Сніговію, навіщо ти з’явився такої пізньої години?

— Прохати, щоб Семвела Тарлі забрали з навчання і прийняли до братчиків Нічної Варти.

— То не клопіт маестра Аемона, — заперечив Чет.

— Наш князь-воєвода доручив навчання новобранців панові Алісеру Терену, — м’яко погодився маестер Аемон. — Тільки він вирішує, коли хлопець стає гідним проказати обітниці. Як ти, певно, знаєш і сам. То чому ж прийшов до мене?

— Бо князь-воєвода слухає вашої ради, — мовив Джон. — А ще тому, що саме ви пораєте хворих та поранених Нічної Варти.

— Хіба твій друг Сем хворий чи поранений?

— Скоро буде, — запевнив Джон, — якщо ви не допоможете.

Він розповів їм усе, навіть про те, як Привид кусав Раста за горлянку. Маестер Аемон слухав уважно, втупивши сліпі очі у вогонь, але Четове обличчя з кожним словом темнішало.

— Якщо ми не допоможемо Семові вижити, йому кінець, — закінчив Джон. — В науці меча він безнадійний. Моя сестра Ар’я порубала б його на шматки, а їй ще десяти нема. Якщо пан Алісер примусить його битися, то Сема напевне поранять чи вб’ють, і то дуже скоро.

Чет не стримався.

— Бачив я того товстуна у трапезній. Жирний кабан, а якщо ти правду кажеш, то ще й боягуз, яких світ не бачив.

— Може, й так, — зазначив маестер Аемон. — Скажи-но мені, Чете, що б ти зробив з таким хлопцем?

— Залишив би як є, — відповів Чет. — На Стіні слабакам не місце. Хай навчається, поки не буде готовий, хоч скільки це забере років. Пан Алісер або зробить із нього вояка, або вб’є — на те вже воля божа.

— Дурниці, — заперечив Джон. Він глибоко вдихнув, щоб зібрати докупи думки. — Пам’ятаю, колись я запитав маестра Лювина, чому він носить навколо шиї ланцюга.

Маестер Аемон легенько торкнувся свого власного, попестив важкі металеві ланки зморшкуватими пальцями.

— Кажи далі.

— Він розповів, що маестрів комір виплетено з ланцюга, щоб маестер пам’ятав про свою присягу служіння, — згадував далі Джон. — Я спитав, чому всі ланки зроблені з різних металів. До сірої ряси краще пасував би срібний ланцюг. Але маестер Лювин засміявся і відповів, що кожен маестер кує свого ланцюга, навчаючись. Різні метали позначають різні науки. Золото — науку про гроші та облік господарства, срібло — про зцілення, залізо — науку війни. А ще він сказав, що ланцюг позначає й дещо інше. Комір має нагадувати маестрові про державу, якій він служить, чи не так? Князі й вельможні пани — то золото, лицарі — то криця. Але з двох ланок не можна скувати ланцюга. Потрібні ще й срібло, чавун, оливо, мідь, спиж. То селяни, ковалі, купці й усі інші. Як ланцюг складається з усяких металів, так державі потрібні усякі люди.

Маестер Аемон посміхнувся.

— То й що?

— Нічна Варта теж потребує усяких людей. Чому б іще ми ділилися на розвідників, шафарів та будівничих? Князь Рандил не зробив із Сема воїна, і пан Алісер вже не зробить. Не можна перекувати оливо на залізо, скільки ти його не бий. Але хіба від олива немає користі? Чому б Семові не стати шафарем?

Чет сердито скривився:

— Приміром, ось я шафар. Гадаєш, то легка робота для боягузливих? Та шафарі усю Варту на цьому світі тримають! Ми полюємо, засіваємо лани, пораємо коней, доїмо корів, возимо дрова, куховаримо. Хто тобі одяг пошив, га? Хто харчів з півдня привіз? Шафарі, ось хто.

Маестер Аемон був чемніший.

— Чи вміє твій друг полювати?

— Він ненавидить лови, — мусив визнати Джон.

— Чи може він зорати ниву? — запитав маестер. — Правити возом або кораблем? Забити корову на м’ясо?

— Ні.

Чет зловісно реготнув.

— Бачили ми, що буває з м’якотілими паничами, коли їх приставляють до роботи. Задаєш їм збити масло — натирають кривавих мозолів. Даєш сокиру дрова рубати — відрубують собі ноги.

— Є дещо таке, на чому Сем знається краще за всіх у Варті.

— Слухаю? — перепитав маестер Аемон.

Джон сторожко зиркнув на Чета, що сердито світив своїми червоними чиряками коло дверей.

— Він міг би служити вам, — швидко проказав Джон. — Він уміє складати числа, читати і писати. Приміром, ваш Чет читати не вміє, а Клідас слабкий на очі. А от Сем прочитав усі книжки в батьковій книгозбірні. Гадаю, що й з круками упорається. Тварини-бо його люблять. Привид — так той сам до нього припався. Може, Семові й не судилося добре битися, але ж навіщо його марно губити, коли можна приставити до корисної справи? Нічній Варті бракує людей. Хай робить щось таке, чого інші не можуть.

Маестер Аемон прикрив очі. Джон був злякався, що старий заснув, але той нарешті відповів:

— Маестер Лювин добре тебе навчив, Джоне Сніговію. Схоже, ти