Гра престолів - Джордж Мартін

— Який жах, — пробурмотів Варис. — Які жорстокі бувають люди…

— І нас би так само спалили, та у Стригалях є паланка з каменю, — мовив Джос. — Хтіли вже нас викурити димом, та здоровило сказав, що уверх річкою смачніше яблучко висить. То вони й поїхали собі до Мартоплясового Броду.

Нед відчув холодне залізо пальцями, коли нахилився уперед. Між кожною парою пальців випинало лезо. З поручнів престолу стирчали, мов кігті, кінці покручених мечів. Навіть після трьох століть деякі лишилися такі гострі, що легко різали плоть. Залізний Престол приховував багато пасток для необережних. У піснях співалося, що на нього витратили тисячу мечів, розжарених до білого у пекельній пащі Балеріона Чорного Жаха. Кували престол п’ятдесят дев’ять днів. Урешті-решт вийшло це чорне горбкувате одоробло, що складалося з бритвоподібних країв, друзок і смуг загостреного металу. Престол міг убити людину і вже вбивав, якщо вірити оповідкам.

Едард Старк не розумів, навіщо погодився сидіти на цьому престолі. Не знав, чи зрозуміє хоч колись. Та попри все, саме він зараз сидів на ньому, і люди прохали його про справедливість.

— Які у вас є докази, що то справа рук Ланістерів? — запитав він, намагаючись стримати гнів. — На них були кармазинові накидки, чи над ними майорів прапор з левом?

— Навіть Ланістери не такі тупоголові, — кинув сердито пан Марк Дудар — задерикуватий молодий півник, надто зелений і гарячий, як на Неда, хоча і добрий друг братові Кетлін, Едмурові Таллі.

— Кожен з них був верхи і в обладунку, пане мій, — спокійно відповів пан Карил. — За зброю вони мали списи зі сталевими вістрями, мечі, а до того ж бойові сокири для свого брудного діла.

Він махнув до одного з вцілілих сіромах.

— Ти. Так, ти — не бійся, не скривдимо. Розкажи Правиці те саме, що сказав мені.

Старий хитнув головою.

— Щодо коней, — мовив він, — в усіх були бойові огирі. Багато років я служив у стайнях старого пана Вілума, не сплутаю. Жоден з тих коней ніколи плуга не тягнув. Хай боги покарають, якщо брешу.

— Тож маємо розбійників на добрих конях, — підсумував Мізинець. — Може, взяли коней з останнього місця, де грабували?

— Скільки людей було у загоні нападників? — запитав Нед.

— Сотня принаймні, — відповів Джос тієї ж миті, коли коваль у пов’язці мовив: «Півсотні», а бабуся за ним: «Кількоро сотень, мосьпане, геть як військо».

— Ти кажеш мудріше, ніж сама знаєш, добродійко, — відповів їй князь Едард. — Тож прапорів вони не мали. А щодо обладунків? Чи помітив хтось прикраси, візерунки, знаки на щитах чи шоломах?

Бровар Джос хитнув головою.

— Та ні, прошу пана, такі собі обладунки без нічого, та й усе, тільки що… той, що був на чолі, хоч і узброєний так само, але його годі сплутати. З-за зросту, мосьпане. Хто каже, що велетні всі вимерли, той не бачив отого здоровила, кат мене візьми. Страшний, як бугай, а голос такий, що дерева трусилися.

— Гора! — гучно мовив пан Марк. — Хто може сумніватися? Це зробив Грегор Клеган!

Нед почув бурмотіння з-попід вікон і далеких кінців палати. Навіть галереєю крадькома пробіг шепіт. І пани, і хлопи однаково знали, що означає правда пана Марка. Пан Грегор Клеган присягав на мечі як значковий ясновельможному князеві Тайвину Ланістеру.

Нед подивився на перелякані обличчя селюків. Не дивина, що їм так боязко: їх тягнули сюди, щоб вони у вічі королю назвали кривавим горлорізом князя Тайвина, його тестя. В Неда промайнула думка, а чи лицарі взагалі питали в посполитих їхньої згоди.

Великий маестер Пицель неквапливо піднявся з-за столу ради, теленькаючи ланцюгом.

— Пане Марку, з усією повагою, ви не можете знати, що тим розбійником справді був пан Грегор. У королівствах багато людей великого зросту.

— Таких самих, як Гора-на-Коні? — спитав пан Карил. — Зроду не бачив.

— І жоден із нас не бачив! — палко додав пан Раймун. — Навіть його брат поруч із ним — щеня. Панове, та відкрийте ж очі. Вам потрібна його особиста печатка на понівечених тілах? Все це зробив Грегор.

— Навіщо панові Грегору вдаватися до розбою? — запитав Пицель. — Милістю свого вельможного пана він має добрий замок і власну землю, є помазаним лицарем.

— Негідним лицарем! — вигукнув пан Марк. — Або, радше сказати, скаженим собакою князя Тайвина!

— Мосьпане Правице, — сухо зазначив Пицель, — настійливо прошу вас нагадати цьому шляхетному панові, що його ясновельможність Тайвин Ланістер є батьком нашої ласкавої пані королеви.

— Дякую, великий маестре Пицелю, — відповів Нед. — Якби не ваша ласка, ми б могли про це забути.

З висоти престолу він бачив, як дехто вислизає крізь двері у дальньому кінці палати. Зайці розбігаються по норах, припустив він… або ж пацюки біжать до королевиної кухні по сир. Він помітив на галереї септу Мордану поруч із його дочкою Сансою. Нед відчув напад гніву: дівчинці тут не місце. Але ж септа не могла знати, що двір сьогодні матиме більший клопіт, ніж зазвичай, коли вислуховувалися нудні прохання, залагоджувалися суперечки між городцями, призначалося встановлення межових каменів.

За столом ради Петир Баеліш раптом втратив цікавість до свого пера і нахилився уперед.

— Пане Марку, пане Кариле, пане Раймуне, а чи можу і я про дещо запитати? Названі городці знаходилися під вашим захистом. Де ви були, коли сталося те свавілля?

Відповів пан Карил Ванс.

— Я навідувався до мого пана батька у прохід під Золотим Зубом, і пан Марк також. Коли звістка про неподобства досягла пана Едмура Таллі, той наказав, щоб ми взяли невеликий загін, знайшли вцілілих і привезли їх до короля.

Слово узяв пан Раймун Даррі.

— Пан Едмур закликав мене до Водоплину з усіма моїми силами. Коли звістка досягла мене, я стояв табором через річку від його стін і чекав наказів. До часу, коли я зміг повернутися у свої володіння, Клеган зі своєю поганню вже перейшов Червонозуба назад, прямуючи до ланістерівських гір.

Мізинець у роздумах покрутив кінчик борідки.

— А якщо вони повернуться, пане?

— Якщо вони прийдуть знову, ми