Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— То ваша сестра також тренувалася з вами?

— Ні, її це не цікавило.

— Ви обрали для себе дипломатичну кар’єру?

— Ні. Я не та сестра.

— Тоді — шлюб із багатієм?

— Такі переважно товсті й нудні.

— То які ж у вас життєві плани?

— Можливо, згодом я вам розповім.

— Добре, я вам нагадаю.

Ми пройшли Головною алеєю, прямуючи на південь, і ближче до її кінця, у просвіті вдалині, показався зимовий океан, синювато-сірий, з білими пінистими гребенями хвиль. Над хвилями, далеко від берега, кружляли зграї птахів, а серед них — хвилястий, наче синусоїда, дракон.

Ми пройшли під Великою аркою і нарешті опинилися на оглядовому майданчику та подивились униз. Звідси розкривався запаморочливий краєвид — чорно-руде узбережжя далеко внизу та круті широкі сходи, що вели до нього. Приплив зоставив на піску звивисті борозни, що нагадували мені зморшки на старечому чолі. Вітер задував тут сильніше, ніж унизу, і вологий солоний подих моря посилився, надаючи повітрю міцності. Корал на мить відсахнулася, тоді знову наблизилася до краю.

— Ці сходи здаються небезпечнішими, ніж я уявляла, — мовила по хвилі. — Але, гадаю, коли йдеш ними, це виглядає не так і страшно.

— Не знаю, — сказав я.

— Невже ви ніколи не підіймалися чи не спускалися цими сходами?

— Жодного разу, — відповів їй. — Не було потреби.

— А я гадала, вони вас вабитимуть. Адже це місце, де ваш батько прийняв ту фатальну битву.

Я здвигнув плечима.

— Узагалі-то я сентиментальний, але це не той випадок.

Вона посміхнулася.

— Спустімося до моря. Будь ласка.

— Як забажаєте, — відповів я. Ми підійшли до краю і почали спускатися. Сходи залишалися широкими, поки ми зійшли футів на тридцять, а тоді різко урвалися. Далі, трохи під іншим кутом, униз вели вузенькі сходинки. Принаймні вони не були мокрими та слизькими — вже добре. Десь далеко під нами я розгледів розширення: з того місця двоє людей знову могли йти поруч. Але поки що ми крокували слід у слід. І мене обурило те, що Корал якимось чином примудрилась опинитися попереду мене.

— Якщо ви трохи відхилитесь убік, я пройду вперед, — звернувся до неї.

— Навіщо? — не зрозуміла вона.

— Щоб я був попереду на той випадок, якщо ви посковзнетеся.

— Усе в порядку, — відповіла Корал. — Я не посковзнуся.

Вирішивши, що сперечатися не варто, я дозволив їй іти попереду.

Там, де серпантин сходів повертав і прямував у інший бік, над прірвою нависали майданчики, розкидані нерівномірно, якщо це дозволяв рельєф гори. Тому деякі спрямовані донизу марші були значно довшими за інші, а наш маршрут петлював усім схилом. Тут пориви вітру були значно сильнішими, ніж нагорі, й ми намагалися йти якомога ближче до кам’яної стіни. Але, мабуть, якби вітру не було, ми чинили б так само. Відсутність будь-яких поручнів змушувала нас триматися далі від краю сходинок. Подекуди гора нависала над нами, наче скеля грота; в інших місцях ми обминали її черево, що випиналося наперед, і почувалися не дуже комфортно. Кілька разів вітер лупонув мені по обличчю полою мого плаща, змусивши мене чортихнутися та пригадати той факт, що тубільці рідко коли відвідують історичні пам’ятки там, де мешкають. Я почав розуміти, що вони вчиняють мудро. Корал швидко прямувала вперед, і мені довелося пришвидшити крок, аби не відстати від супутниці. Попереду неї помітив сходовий майданчик, що позначав собою крутий поворот. Я сподівався, що там вона зупиниться і скаже, що передумала продовжувати цю мандрівку. Але Корал і не подумала зупинитися. Повернувши, дівчина продовжувала спускатися. Вітер підхопив моє зітхання і поніс його до якоїсь казкової печери, наповненої наріканнями нещасних, обманутих у сподіваннях.

Проте я не міг інколи не кидати погляд униз і не уявляти собі батька, який із боєм прокладав собі шлях цими сходами. Не хотів би я повторити цю пригоду; принаймні спочатку спробував би щось не таке відкрите й лобове. Я почав прикидати, наскільки нижче рівня палацу ми вже спустилися.

Коли нарешті опинилися на майданчику, після якого відстань між сходинками ставала трохи ширшою, я поквапився наздогнати Корал, щоб іти поруч із нею. Через поспіх, повертаючи, зачепився підбором за край сходинки і спотикнувся, не дуже сильно. Я похитнувся, мене кинуло вперед, але зумів притриматися за стіну й відновити рівновагу. Але вразило, що Корал відчула: я оступився, лише зі звуку, а ще більше здивувала її реакція. Дівчина блискавично відкинулася назад, водночас розвертаючись усім тілом. Упершись руками мені в плече, вона штовхнула мене на скелю й притиснула до неї.

— Усе нормально, — сказав я, задихаючись, бо вона видавила мені з легенів усе повітря. — Я цілий.

Корал випустила мене й обтрусила одяг. Я помалу отямився.

— Мені почулося... — почала дівчина.

— Розумію. Але просто перечепився каблуком. Я в порядку.

— Звідки мені було знати?

— Усе добре. Дякую.

Ми пішли сходами вниз пліч-о-пліч, але щось змінилося. Зачаїлась у мене в голові підозра, яку і хотів би відкинути, та не виходило. Принаймні поки що. Якщо я правий, то ситуація складалася небезпечна.

Тому й мовив уголос:

— Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок — сорок морок.

— Перепрошую? — уточнила вона. — Я не зрозуміла...

— Я сказав: «Гарний день для прогулянки із гарною панною».

Вона розчервонілася, мов мак.

Тоді запитала:

— А якою мовою ви це сказали... вперше?

— Англійською.

— Я англійську ніколи не вивчала. Казала ж вам, коли ми розмовляли про ту книжку... про Алісу.

— Пам’ятаю. Просто дурна витівка.

Зблизька узбережжя нагадувало тигра: такі ж смуги, темні та ясні. Хвилі набігали й відкочувались, а біла піна не встигала за ними. Птахи кружляли над хвилями, припадали до них, спостерігаючи за їхнім відступом. На виднокраї поплавцями ходили вгору й униз клаптики вітрил, а десь далеко, на південному сході, розгорталася завіса дощу. Вітер утратив голосистість, хоч і нишком примудрявся щосили шарпати поли наших плащів.

Далі ми спускалися мовчки аж до останньої сходинки. Зійшовши зі сходів, зробили кілька кроків піщаним пляжем.

— Гавань он там, — сказав я, махнувши праворуч, у західному напрямку, — а отам, трохи далі, є церква. — Показав на темну будівлю, де відбувалася відправа за Каїном і куди інколи забрідали моряки — помолитися за безпечне повернення