Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Тобто ви справді з ним знайомі? Особисто, я маю на увазі?
— Так, — сказала вона. — Хоча востаннє ми бачилися давненько. Кашфа сусідить із Беґмою. Інколи відносини між країнами дружні, іноді не дуже. Ви знаєте, як воно буває. Політика. Коли я була малою, наші країни подовгу перебували в гарних стосунках. Ми часто обмінювалися візитами. А діти політиків під час офіційних заходів бавилися разом.
— І який був Люк у дитинстві?
— О, такий великий, незграбний, рудий хлопчина. Любив задаватися — який він сильний, який меткий. Пам’ятаю, як він одного разу розлютився на мене, коли я обігнала його.
— Ви перемогли Люка в бігу наввипередки?
— Так. Я дуже добре бігаю.
— Не сумніваюся.
— Він кілька разів катав нас із Найдою на своїй яхті, а ще ми ходили разом у піші походи. До речі, а де він зараз?
— Пиячить із Чеширським Котом.
— Що?!
— Це довга історія...
— Я дуже хочу її почути. Коли стався переворот, я почала хвилюватися за нього.
М-м... Я поспіхом розкинув думками, як відредагувати свою оповідку, щоб не виказати доньці прем’єр-міністра Беґми державних таємниць, наприклад, як та, що Люк має родинні стосунки з мешканцями Дому Амбера... Тому почав так:
— Я знаю його чимало літ. А недавно він потрапив під дію закляття чаклуна, котрий ще й накачав його наркотиками, через що він опинився у цьому химерному барі...
Розповідав я довго ще й тому, що мені довелося зупинитися й стисло переказати твір Льюїса Керрола. Також пообіцяв дівчині знайти для неї в бібліотеці палацу примірник «Аліси» в перекладі мовою тарі. Коли я нарешті закінчив розповідати, Корал сміялася.
— Чому ви не забрали його звідти? — запитала.
Отакої! Як їй пояснити, що він навряд чи зможе правильно мандрувати Тінями, поки не оговтається? Тому сказав:
— Це заклинання побудовано так, що воно зачіпає його власні магічні здібності. Його не можна кудись переміщати, доки він перебуває під дією наркотиків.
— Як цікаво! — вигукнула вона. — То, виходить, Люк також чаклун?
— Ну, так, — погодився з нею.
— А як він здобув ці здібності? Коли ми були знайомі, я нічого такого за ним не помічала...
— Чаклуни навчаються свого мистецтва у різний спосіб, — пояснив я. — Утім, переконаний, що вам це відомо.
Я раптом зрозумів, що її невинне усміхнене обличчя приховує геть іншу особу, значно кмітливішу й тоншу. В мене виникла впевненість, що вона намагається спрямувати розмову до того, що магію Люк отримав, пройшовши ініціацію Лабіринтом, а звідси, звичайно, виплило б питання про його походження.
— Його мати, Джасра, теж є видатною чаклункою.
— Справді?! А я й гадки не мала!
Чорт сіпнув мені бовкнути...
— Вона, мабуть, теж цьому десь навчилася.
— А батько у нього також чаклун?
— Не можу точно сказати, — промовив я.
— А ви з ним знайомі?
— Тільки побіжно, — відказав я.
Моя брехня могла її насторожити, якщо вона хоч трохи була обізнана з правдивими фактами. Тому я зробив єдине, що спало мені на думку. За спиною у неї був порожній столик, а далі — стіна. Тож я витратив одне зі своїх запасних заклинань, непомітно змахнувши рукою і пробурмотівши потрібне слово.
Стіл не тільки відлетів назад і вгатився у стіну: він ще й перевернувся. І все це — з ефектним гуркотом. Кілька відвідувачів відреагували відповідними вигуками, і я зірвався на ноги.
— Усі цілі? — гукнув я і роззирнувся, наче шукаючи постраждалих.
— Що сталося?! — запитала Корал.
— Раптовий шквал, а може, й щось інше, — сказав я. — Гадаю, нам не варто тут затримуватися.
— Згода, — вона озирала уламки. — Неприємності мені не потрібні.
Я кинув на стіл кілька монет, підвівся і повів її геть, безустанно базікаючи, аби відвести нас обох якнайдалі від слизької теми. Це спрацювало, і Корал більше не поверталася до попередньої розмови.
Ми пішли далі, й загалом я забирав до Західної Виноградарської. Коли ми вийшли на цю вулицю, я вирішив повернути вниз, до гавані, враховуючи, що Корал цікавлять яхти. Але вона притримала мене за руку.
— Хіба це не десь тут мають бути великі сходи, що ведуть на Колвір? — спитала. — Я чула, що ваш батько одного разу хотів провести ними своїх вояків, але їх перехопили, і йому довелося пробиватися з боєм.
Я кивнув:
— Так, це правда. Ці сходи старі, й тепер ними майже не користуються. Але, гадаю, вони ще в доброму стані.
— Мені б хотілось їх побачити...
— Гаразд.
Я повернув праворуч, і ми пішли вгору, повертаючись до Головної алеї. Назустріч нам ішли два лицарі в одностроях із гербом Левелли. Проходячи мимо нас, вони відсалютували. Цікаво, вояки тут у звичайних службових справах чи отримали спеціальний наказ відстежувати наш маршрут? Схоже, те ж саме спало на думку й Корал, бо вона, здивовано піднявши брову, подивилася на мене. Я здвигнув плечима, і ми пішли далі. Трохи згодом я озирнувся, але лицарів уже не побачив.
Люди на вулиці були одягнені в костюми різних кланів, повітря наповнювали смачні аромати розмаїтих страв, що їх готували на відкритому вогні. Простуючи вгору, ми раз у раз зупинялися перехопити пиріжків з м’ясом, випити йогурту чи поласувати солодощами. Відмовитися від таких смаколиків можна було, хіба що наївшись донесхочу.
Я помітив, як спритно рухалася Корал, оминаючи перешкоди. То була не тільки граційність. Гадаю, це пояснювалося станом повсякчасної сторожкості. Інколи я зауважував, що вона озирається, дивлячись туди, звідки ми йдемо. Я теж дивився, але не бачив нічого незвичного. Одного разу, коли з дверей, повз які ми проходили, раптом виступив незнайомець, я помітив, як рука дівчини блискавично ковзнула до кинджала на поясі, а тоді опустилася.
— Тут так людно, стільки всього відбувається... — прокоментувала вона за хвильку.
— Це правда. А що, в Беґмі тихіше?
— Значно.
— Там безпечно прогулюватися вулицями?
— О, так.
— У вас жінки проходять військовий вишкіл так само, як і чоловіки?
— Зазвичай ні. Чому ви так подумали?
— Просто цікаво.
— Я навчалася бойових мистецтв, а також поводженню зі зброєю, — додала вона.
— На те були певні причини?
— Так хотів батько. Він казав, що і в його становищі корисно мати поруч рідну людину з такими навичками. Може,