Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Такама. Тепер їх мало хто носив, але старі солдати з їхнього містечка розповідали про часи, коли таке вбрання було популярне серед воїнів. Кел не очікував, що такама виявиться настільки схожою на жіночу сукню, та все ж це був добрий знак. Сам Рошон здавався трішки застарим і дещо занадто опасистим як на справжнього воїна. Однак меча носив.
Світлоокий обвів поглядом присутніх, і на його обличчі проступила відраза, ніби він ковтнув щось гірке. Позад нього з карети визирнули ще двійко людей. Молодик із вузьким обличчям і літня жінка, чиє волосся було заплетене в коси. Роздивившись натовп, Рошон похитав головою та розвернувся, збираючись знову залізти в екіпаж.
Кел насупився. Він що — і словом до них не обізветься? Юрба зустрічальників, схоже, поділяла його приголомшення: там-сям зачулося тривожне перешіптування.
— Ясновельможний Рошоне! — гукнув Келів батько.
Натовп затих. Світлоокий озирнувся через плече. Люди позадкували, та й сам Кел мимоволі зіщулився під його суворим поглядом.
— Хто звернувся до мене? — низьким баритоном зажадав відповіді Рошон.
Лірін виступив наперед, піднявши руку.
— Ваша Ясновельможносте, як ви доїхали? Чи не бажаєте оглянути місто? Якщо так, то ми до ваших послуг.
— Як тебе звати?
— Лірін, Ваша Ясновельможносте. Тутешній лікар.
— А, — промовив Рошон. — То це ти дав старому Вістіову померти, — обличчя градоправителя спохмурніло. — Можна сказати, що саме через тебе мене запроторили в цю жалюгідну діру на задвірках королівства, — він закректав, тоді забрався до карети та з грюкотом зачинив дверцята. Кучер за лічені секунди прибрав східці, скочив на передок і взявся розвертати екіпаж.
Келів батько повільно опустив руку, і та безсило обвисла вздовж тулуба. Містяни миттю загомоніли, обмінюючись враженнями про солдатів, карету та коней.
Кел опустився на бочку, на якій стояв. «Що ж, — подумав він. — Напевно, від воїна не варто було очікувати жодних реверансів». Герої легенд не обов’язково бували втіленням люб’язності. Вбивство й витійство не завжди пасують одне до одного, як сказав йому колись старий Джарел.
Лірін повернувся до гурту, на його обличчі проступало занепокоєння.
— Ну? — запитала Гесіна, силкуючись надати голосу бадьорості. — Яка твоя думка? Що нам випало — «королева» чи «башта»?
— Ні те, ні інше.
— Он як? А що ж тоді ми викинули?
— Поки не знаю, — відказав той, озираючись через плече. — Напевно, пара та трійка. Ходімо додому.
Спантеличений Тіен почухав потилицю, але Кел збагнув усю вагомість батькових слів. За правилами гри у зламай-шию, «башту» утворювали три пари, а «королеву» — дві трійки. Перша означала миттєвий програш, а друга — миттєвий виграш.
Та якщо випадали пара й трійка, то така комбінація називалася «м’ясник». І виграєш ти чи ні, залежало від твоїх наступних кидків.
А також — і це найважливіше — від кидків решти гравців.
26
Безгоміння
Мене переслідують. Підозрюю, що це твої приятелі з Сімнадцятого Сколка. Гадаю, вони все ще блукають у темряві, йдучи по фальшивому сліду, що я для них залишив. Їм же й краще. Сумніваюся, що в них є хоч приблизне уявлення, як вчинити зі мною в тому разі, якщо й справді мене впіймають.
— «Я стояв у темному монастирському покої, — читала Літіма за кафедрою, на якій лежав розгорнутий том, — і його дальні закути, куди не досягало світло, були немов залиті чорною фарбою. Я опустився на підлогу, розмірковуючи про цю темряву, про це Незриме. Я не міг з певністю сказати, що крилося в тому мороці. Імовірно, за ним таїлися стіни, товсті та надійні, та чи ж міг я знати це напевне, не бачачи? Коли все приховано, на що може покластися людина як на Істинне?»
Висока й огрядна Літіма — одна з Далінарових писарок — була вбрана в шовкову фіолетову сукню з жовтою оторочкою. Жінка читала великому князю, який стояв, розглядаючи мапи на стіні своєї вітальні. Та була обставлена розкішними дерев’яними меблями та встелена тканими килимами, привезеними з самого Марата. На високому сервірувальному столику в кутку стояла кришталева карафка з післяобіднім вином — помаранчевим, найменш п’янким, — поблискуючи у світлі діамантових сфер, вставлених у люстри, що звисали зі стелі.
— «Вогники свічок, — продовжила Літіма. Так називався розділ із “Шляху королів”, який вона читали йому з того ж примірника, що належав колись Ґавілару. — На полиці переді мною догоряла дюжина свічок. Від кожного мого подиху вони здригалися. Для них я був чудовиськом, яке вселяло жах і сіяло руйнування. Та все ж якби я раптом занадто наблизився, вони могли би завдати шкоди мені. Мій невидимий віддих, ритм життя з його припливами та відпливами, міг завиграшки покласти їм край, однак мої пальці не могли зробити того самого без болісної відплати».
Занурений у роздуми Далінар механічно вертів на пальці перстень із печаткою — на його сапфіровому щитку був вирізьблений диґліф Холінів. Поруч нього стояв Ренарін, одягнений у синьо-сріблястий сюртук із золотими еполетами, що вказували на його статус княжича. Адоліна не було. Вони з Далінаром старанно уникали один одного після сварки у Галереї.
— «І в мить спокою я збагнув, — читала далі Літіма, — що вогники тих свічок скидалися на життя людей. Такі тендітні. І такі смертоносні. Якщо залишити їх у спокої, вони світять і зігрівають. Однак доведені до сказу, вони зруйнують те, що мали б освітлювати. Це зародки багать, кожен з яких містить сíм’я нищення — досить потужне, щоби перетворювати міста на руїни й повергати на коліна королів. Багато років потому я подумки повертався в той тихий, безмовний вечір, коли дивився на шеренги живих вогнів. І розумів: того, кому присягають на вірність, заряджають, немов самоцвіт, та наділяють страхітливою владою знищення не лише самого себе, а й усе, чим він дорожить».
Літіма замовкла. На цьому розділ закінчився.
— Дякую, Ваша Світлосте Літімо, — промовив Далінар. — Наразі достатньо.
Жінка шанобливо
