Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Це страшна таємниця? – не витримав він.

– Геро, це стосується мого приїзду до Ситова. Поки що я хочу поговорити без сторонніх очей і вух. Без образ. Думаю, що ми швидко впораємося. Потім повернемося, щоб продовжити нашу справу. Так, Ліку?

– Угу, – кивнув ельф, гладячи живіт дрімаючого Бунта, який наївся досхочу і, розкинувши лапи, спав на спині.

Розмова була нелегкою для нас обох. Я вирішила не сідати, щоб скоріше отримати відповіді.

– Поясни мені, будь ласка, сцени ревнощів?

Альгін мовчав.

– Не думай, що я настільки дурна, що не розумію, що це всього лише вистава. Для кого ти його розігруєш?

– Для тебе, – глухим голосом почав Альг і підійшов до мене впритул.

Я зробила крок назад.

– Я тебе чудово чую.

Він узяв мене за руку, я хотіла забрати, але не вийшло. Альгін перевернув її долонею догори, глянув на лінії й гірко усміхнувся:

– Візерунок долі змінився... Треба ж...

– Я вимагаю пояснень.

Він відпустив руку і підійшов до вікна.

– Моє завдання полягало в тому, щоб закохати тебе в себе. З нас мала вийти ідеальна пара. Але з’явився Герман і... Я навіть не міг припустити, що все обернеться саме так.

– Як так? І навіщо тобі потрібно було мене закохувати?

Він мовчав, а потім продовжив, немов не чув мого запитання:

– Що ви... що ви закохаєтесь один в одного.

– Я не…

– Не заперечуй, це все помітили. І я не сліпий.

Я мовчала.

– Руто, ти не думай. Я піду в тінь і не буду заважати вашим почуттям.

– Альг, ти уникаєш відповіді. Кому це потрібно?

– А ти не здогадуєшся?

– Ні.

– Дуже дивно. Ти вмієш вибудовувати логічні ланцюжки, а у своїй долі...

– Ми всі сліпі в тому, що стосується нас! – відрізала я.

– Але мене ж ти розкусила? – гірко усміхнувся він.

– Серцем відчула.

– Кинь! Не люблю пафосних слів.

– А я не люблю, коли тягнуть кота за причандали!

– Уся справа в твоєму медальйоні, – спокійно сказав Альг. – Поклик Крові має з’єднатися з однією з частин. Із Зіркою Елххі.

Я остовпіла і боялася дихати, щоб не пропустити жодного слова. Саме це й було в передбаченні! «І сіль коли семи стихій крізь морок вийде у світанок – впаде до ніг зоря Елххі і сяйвом запалає ранок», – згадала я пророцтво Шеллієн.

– Її вкрав, скажімо так, маг, у Шрама.

– Некромант був якось пов’язаний з бабусею?! – оторопіла я.

– Так, – сухо відповів Альг.

Логічні ланцюжки почали складатися.

– Стривай, виходить, що це Грондер Вікк відправив тебе на станцію зустріти мене? Ти, схоже, запізнився. Хоча, ні. У мене поцупили речі, я погналася за злодіями. Ти мене не знайшов у диліжансі, так?

– Так. Я вже повертався до академії з поганими звістками, коли побачив у підводі тебе. Мені нічого не залишалося, як послати коню імпульс, від якого він помчав як скажений. Я тебе врятував. За логікою, дівчата й жінки практично завжди закохуються у своїх рятівників.

– Практично, – пробурмотіла я. – Але сталося не так, як бажалося. Я до таких не належу.

– Я сам винен. Точніше, підвела моя гарячність. Якби я прикусив язика, все було б по-іншому. За тебе наприкінці юноцвіту заступився Герман. І це зіграло важливу роль. А коли я побачив, як ви танцюєте в «Небіжчиську», коли ваші коси сплелися... Це Рокнесгер подала знак, щоб я пішов геть з вашої дороги. З вашої спільної дороги.

Я відчула, що сплячий табун метеликів прокидається і розминає крильця перед польотом.

– Тому що... – почала я.

– Тому що, на жаль, почуття не можна прорахувати, – натягнуто посміхнувся Альг. – Вони не піддаються логіці.

– Ти кохаєш Ютару? – припустила я.

Він похитав головою – ні.

– Ю незвичайна дівчина. Вона не погана. Занадто імпульсивна і злопам’ятна. Хоча, у неї є на це причини…

– Мені це нецікаво, – я примружилася, обмірковуючи почуте. – Альг, що ж це виходить: хтось якимось чином викрав у Грондера Вікка артефакт?

Він наче мене не чув:

– Тобі вже розповіли історію про мандрівника, який раз на рік сходить на берег у бухті Семи Стихій?

Я кивнула.

– Хочеш вивідати таємницю артефакту, розпитай Шрама. Він знає, як і той мандрівник. Ще, якийсь маг, зниклий безвісти. Більше про це не знає ніхто. Можеш не дивитися на мене, як кішка на сало  – я нічого про твій медальйон не знаю, – зітхнув Альгін.

– Отже, Вікк.