Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Це ще що? – ткнув у нього пальцем некромант.

– Фі, як некультурно відповідати запитанням на запитання. Але я по доброті своїй, відповім. Я не «що», а «хто». Руточкин фамільяр. Честь маю відрекомендуватися, Шафран!

Фамільяр злетів, зробив коло шани над головою некроманта і знову сів на мантію. Той стояв з роззявленим ротом.

– Адептка Морошкіна, чому я іншого від вас не очікував?

Я тільки знизала плечима – звідки я можу знати?

– Як ви його викликали?

– Він сам прилетів, – замість мене відповіла Кхибра.

– Дуже смішно, адептка Юрз! – розсерджено буркнув пан Грондер.

– Кхиброчка не бреше, – потер лапки клоп. – Я власнокрильно прилетів. Руточка мене покликала і ось, я тут.

– Щоб вам...

Закінчення ми не почули, некромант схаменувся, що стоїть перед новачками. І якщо, скажімо, Богріс, можливо, звик до його виразів, то ми – ні.

– Що сталося?

– На грифон–диліжанс напали вдруге, – пояснила я. – Хлопці повністю взяли удар на себе. Я нічого не розумію в магії, тому, нехай краще вони вам розкажуть: що вони робили і як.

Світло-зелений туман розсіювався.

– Де ваше волосся, адептка Морошкіна?

– Там же де й волосся Германа.

Некромант придивився до нього.

– Та щоб вас... – знову лайнувся він. – Що за дурна солідарність?

– Думаю, професоре, – знову взяв слово клоп, – що це кохання.

Варто було бачити, як змінювалося обличчя Грондера Вікка. Спочатку воно почервоніло. Та так, що він майже злився кольором із глибокими шрамами, причому останні чомусь стали рожевими. Потім кров схлинула з обличчя, і воно стало землисто-сірим. «Неперевершене маскування для кладовища. Прямо зіллється зі старими могилками й статуями», – подумала я. А потім некромант чомусь зблід. Вставне око хижо виблискувало.

– Професоре, води? – наче нічого не сталося запропонував Шафран.

Але некромант нічого не відповів, скрипнув зубами й пішов, гучно грюкнувши дверима.

– Нервовий він у вас, – зітхнув клоп. – Хіба можна такій людині довіряти адептів? Закопає живцем і згадуй як звали.

Туман розсіявся повністю. Щоки хлопців порожевіли. Альгін першим прийшов до тями.

– Хто нас підлатав? – хрипко спитав він, сідаючи на ліжку.

– Шрам, – задумливо сказав ельф і подивився на мене. – Рут, так все ж таки, де ваше з Германом волосся?

– У відьми.

– З глузду з’їхала?! – тепер прийшла черга Лікраніеля кричати. – Ти знаєш, що вона може з ним зробити?!

– Звичайно. Горпина сказала, що зробить амулети з нашого волосся.

– А-а-а-а, – видихнув ельф, – ну якщо амулети, то гаразд. А навіщо вони вам?

– Вона про це нічого не сказала. І взагалі, Ліку, ходімо до нас. Є розмова.

– А ти нас погодуєш? – подав голос Герман. – Їсти страшенно хочеться.

Я згадала, що за всіма подіями ми так і не встигли пообідати.

– Звичайно, – зраділа я. – Ми зараз з Кхиброю що-небудь придумаємо.

Ельф глянув на тролицю.

– А чому ти в рваній спідниці?

– О-о-о-о, вечір запитань почався, – уже біля дверей закотила очі подруга. – Ходімо, Ліку, допоможеш нам розібрати кошик.

«Що-небудь» було нашвидкуруч. Ми швидко зварили гречку, зробили до неї м’ясну піджарку з ковбасок і тонко нарізаного сала з цибулею. Туди ж, у самому кінці вкинули зубчики часнику і базилік.

Лік плутався під ногами, намагаючись схопити зі сковорідки шматочок ковбаси. Довелося на нього тупнути. Складно було не звертати увагу на нескінченне:

– Рута-о-о-о, шматочок, маленький! Я один візьму, один! Ось цей! Ай! Що ти б’єшся! Бідному голодному ельфу вже не можна й ковбаски спробувати...

На запах прийшли Альгін з Герою і Бунтом. Кіт, вчепившись усіма лапами, розгойдувався як маятник, сидячи на плечі господаря.

Після вечері я поставила резонне запитання:

– Тут є льох або підвал? Де ми будемо це все зберігати?

Я кивнула на повний кошик продуктів.

– Стихійники зараз розробляють нову шафу, – почав Альгін.

– Поки вони розроблять, у нас усе пропаде, – втрутилася Кхибра. – Може завтра зранку до тітки відправимо? Там точно нічого не вкрадуть.

– Ідея! Кхибро, ти розумниця! – похвалила я тролицю.

– Я допоможу, – сказав Альг.

– У тебе зранку тренування. Дякую, ми самостійно впораємося. Візьмемо конячку і відвеземо, – я помовчала. – Альгін, ми можемо поговорити з тобою наодинці. У вашій кімнаті, наприклад?

Альг знехотя кивнув. А Герман якось дивно подивився на нас.