Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Лови сюрприз! – крикнув Альг другому бандиту, який сидів верхи на грифоні. Той рвонув униз.

Ми не встигли й оком кліпнути, як Герман став в отворі, підстрибнув, підтягуючись на руках, і вибрався з диліжанса. Він поліз по даху до погонича. Ми чули, як він повзе. «Тільки не зірвися!» – подумала я. Там же шалений вітер! Я тільки й встигла помітити, як волосся Гери, що стало тепер коротким, відкинуло назад різким поривом. Щоденні тренування не пройшли дарма. Тілом він володів досконало.

– Готово! – пролунав зовні його голос. – Віднови захист!

Альгін активував амулет і щось прошепотів, зачиняючи двері, що грюкали від вітру. Диліжанс ще раз труснуло, але одразу ж ми відчули, що грифони перестали кидатися з боку в бік і вирівнялися. Ми знову спокійно летіли.

Піт градом котився з Альгіна. Він витер рукавом обличчя і ліг на сидіння. Альг важко дихав. Я відстебнулася і підійшла до нього.

– Ти як?

– Нормально. Посидь зі мною, будь ласка.

Я мовчки присіла на краєчок сидіння.

– Хто ти, Альг? І навіщо я тобі?

Він заплющив очі, даючи зрозуміти, що не бажає відповідати на запитання. Усе що я почула – важке дихання.

– Давай у Ситові поговоримо.

У Ситові, так у Ситові. Я встала і сіла поруч із Кхиброю.

– Руто, скажи, ми коли-небудь без пригод обійдемося? – задумливо запитала тролиця.

– У глибокій старості, – глибокодумно відповіла я.

– Опупиріти!

Я не знала чи це крик радості, чи прийняття цього як неминучого.

Столиця зустріла рясним дощем. Довелося брати візок. І не тільки через дощ. Хлопців не те що хитало, у них підкошувалися ноги. Ми з Кхиброю спочатку віднесли у підводу кошик з провізією, а потім підхопили під руки хлопців і потихеньку пішли до підводи. Стиснувши зуби, вони ледве переставляли ноги.

– Де це ваші кавалери так набралися? – хмикнув візник.

– На весіллі, – збрехала я.

Менше знає – довше живе. Внутрішній голос підказував, що не варто казати про те, звідки ми прилетіли, і що було в дорозі. Потрібно сьогодні ж усе обговорити з Лікраніелем. Хтозна, раптом поки нас не було, ельфу вдалося про щось дізнатися? Германа лихоманило. Альгін почувався не краще. Я накинула свій плащ на Геру, він мляво спробував комизитися, але нічого не вийшло. Кхибра свій плащ віддала Альгу.

Біля гуртожитку нікого не було. І не дивно – дощ посилився. До цілителів ми їх не дотягнемо. Я звалила важкий кошик на плечі. Мене б відкинуло назад, якби Кхибра не підтримала. Я, стиснувши зуби, попрямувала до гуртожитку, попросивши кучера почекати. Той за п’ять мідяків, погодився.

Залишивши вдома кошик, я кинулася до кімнати хлопців, постукала – тихо. Нікого не було. Я вилаялася, повернулася до нас і взяла двох магоптахів, одного відправила Богрісу, другого – Лікраніелю, щоб допомогли дотягнути Герку та Альга до кімнати. Від Гріса відповідь прийшла майже миттєво, що він не в Ситові. Натомість Лік уже стояв унизу.

Ми завели Альга з Герой у кімнату. Бунт закрутився під ногами господаря. Той, упустивши голову на груди, взагалі ніяк не реагував на кота. Поки Лік притримував обох, розстелили ліжка. Я розуміла, що навряд чи вони зможуть самостійно роздягнутися, тому попросила ельфа допомогти.

– Ліку, у тебе є якісь настоянки?

– Ні, – задумливо смикаючи прядку волосся, відповів він. Потім уставився на мене і перевів погляд на Германа. – А де ваше волосся?!

– Ти такий уважний! – не втрималася Кхибра.

– Ліку, я потім розповім.

На груди Герману стрибнув Бунт і, мурчачи, почав масажувати лапами.

– Альге, як вам допомогти?

Але Альгін відбивав зубами дріб і втрачав свідомість. Та що ж це таке?! Я не придумала нічого кращого, ніж відправити магоптаха Шраму. Некромант не змусив себе довго чекати. Не минуло й п’яти хвилин, як двері кімнати відчинилися, і увійшов пан Вікк.

– Ах ти ж... – він вилаявся так, що ми з Кхиброю, які чули в тавернах багато чого, почервоніли. – Відійдіть! – рявкнув він.

Ми відскочили від ліжок. Бунт вигнувся дугою і зашипів на некроманта. Той не звернув на нього жодної уваги, немов кота й не було в кімнаті.

Грондер Вікк креслив у повітрі хитромудрі знаки, які тінями лягали на хлопців і ковзали по них. Коли знаки схлинули, їх огорнув знайомий світло-зелений туман.

Некромант повернувся в наш бік й усміхнувся.

– Бачили б ви свої обличчя! Усе позаду, заспокойтеся.

– Але ж могло все жахливо закінчитися, правда? – поцікавилася я.

– Могло. Скажіть, адептки, ви навмисне шукаєте неприємності?

Ще трохи й він пропалить в нас дірку.

– Кхе-кхе, дозвольте мені вставити мідячок, – клоп злетів і сів на мантію Грондера Вікка.

– Ви нічого не помічаєте?

Поставив запитання Шафран оторопілому професору.