Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Один раз, — відповіла вона, коли я відклав лютню. — Два роки тому молодий джентльмен з е’лірів вирішив, що краще повідомити констебля, ніж погасити свій борг.

Я поглянув на неї.

— І?

— І все. — Вона безтурботно знизала плечима. — До мене прийшли, поставили кілька запитань, обшукали помешкання. Звісно, не знайшли нічого кримінального.

— Звісно.

— Наступного дня молодий джентльмен розповів констеблеві правду. Він вигадав усю ту історію, тому що я згордувала ним як залицяльником. — Вона всміхнулася на весь рот. — Констебль цьому не зрадів, а джентльмена оштрафували за наклеп на містянку.

Я мимоволі всміхнувся.

— Не можу сказати, тому що я страшенно… — Я затих, уперше помітивши дещо. Показав на її книжкову полицю. — Це що, Малкафова «Основа всієї матерії»?

— О, так, — з гордістю підтвердила вона. — Новенька. Це мені так частково сплатили борг. — Вона показала на полицю. — Дивись на здоров’я.

Я підійшов і витягнув книжку.

— Якби я міг за нею вчитися, то сьогодні не пропустив би одне запитання на вступному іспиті.

— А я гадала, що тобі вистачає книжок в Архівах, — сказала вона з явною заздрістю в голосі.

Я хитнув головою.

— Мені заборонили туди вхід, — пояснив я. — В Архівах я загалом провів дві години, і половину цього часу мене звідти витурювали.

Деві повільно кивнула.

— Я про це чула, але ж неможливо здогадатися, які чутки правдиві. Отже, ми певною мірою в одному човні.

— Я сказав би, що тобі трохи краще, — відповів я, оглядаючи її полиці. — У тебе тут Теккам і «Героборика». — Я проглянув усі назви книжок, шукаючи якусь таку, де могли б бути відомості про амірів або чандріян, але дуже перспективним не видавалося ніщо. — У тебе ще й «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Коли мене витурили, я саме її читав.

— Це останнє видання, — з гордістю промовила вона. — Там нові гравюри й розділ про Фейн-Мойте.

Я провів пальцями по корінцю книжки, а тоді відступив на крок.

— Гарне зібрання.

— Ну, — грайливо сказала вона, — як обіцяєш не бруднити руки, то можеш час від часу приходити до мене почитати. Якщо приноситимеш із собою лютню й гратимеш для мене, я, можливо, навіть позичу тобі книжку чи дві за умови, якщо ти вчасно їх повертатимеш. — Вона чарівливо мені всміхнулася. — Ми, вигнанці, маємо триматися разом.

Усю довгу дорогу назад до Університету я роздумував про те, кокетувала тоді Деві чи поводилася по-дружньому. Подолавши ті три милі, я так і не спромігся щось вирішити. Про це я згадую, щоб чітко вказати на одну річ. Я був розумником, майже героєм з аларом, схожим на штабу рамстонської сталі. Та передусім я був п’ятнадцятирічним хлопчиком. У всьому, що стосувалося жінок, я був безпорадний, мов ягнятко в лісі.

Я знайшов Кілвіна в його кабінеті, де він вирізьблював руни в скляній півкулі для чергової підвісної лампи. Я тихенько постукав у відчинені двері.

Він позирнув на мене.

— Е’ліре Квоуте, ти вже маєш кращий вигляд.

Лише за мить я зрозумів: він має на увазі, що три тижні тому відсторонив мене від роботи в Промислі через втручання Вілема.

— Дякую, пане. Я й почуваюся краще.

Він ледь помітно схилив голову набік.

Я опустив одну руку до гаманця.

— Мені б хотілося погасити свій борг перед вами.

Кілвін рикнув.

— Ти нічого мені не завинив.

Він знову опустив погляд на стіл і на роботу, яку тримав у руках.

— Тоді свій борг перед майстернею, — не вгавав я. — Я вже давненько користаюся з вашої доброї вдачі. Скільки я винен за матеріали, які використав під час навчання в Манета?

Кілвін продовжив працювати.

— Один талант, сім йотів і три.

Точність цифри мене приголомшила, оскільки він і не глянув у облікову книгу з комори. Мені й подумати було лячно про все те, що зберігає в себе в голові цей схожий на ведмедя чолов’яга. Я дістав потрібну суму з гаманця й поклав монети на відносно вільний кут столу.

Кілвін поглянув на них.

— Е’ліре Квоуте, я сподіваюся, що ти здобув ці гроші чесним шляхом.

Він говорив таким серйозним тоном, що я мимоволі всміхнувся.

— Я заробив їх, зігравши в Імрі минулої ночі.

— По той бік річки так добре платять за музику?

Не припиняючи всміхатись, я безтурботно знизав плечима.

— Я не знаю, чи таланитиме мені так кожної ночі. Це ж усе-таки був лише мій перший раз.

Кілвін чи то пирхнув, чи то важко видихнув, і знову спрямував погляд на свою роботу.

— Тобі передається пиха Елкси Дала. — Він обережно провів на склі лінію. — Чи правильно я вважаю, що ти більше не працюватимеш у мене вечорами?

Я був шокований і відновив дихання лише за мить.

— Я… я б не… я прийшов сюди, щоб обговорити з вами… — «…моє повернення до роботи у майстерні». Мені й на думку не спадало не працювати на Кілвіна.

— Вочевидь, музика дає тобі більші прибутки, ніж робота тут. — Кілвін багатозначно поглянув на монети на столі.

— Але я хочу тут працювати! — жалісно промовив я.

Кілвін білозубо всміхнувся від вуха до вуха.

— Добре. Я б не хотів, щоб другий бік річки відібрав тебе в мене. Музика — це чудово, але метал довговічний. — Він стукнув по столу двома величезними пальцями, наголошуючи на своїх словах. Тоді він відмахнувся від мене рукою, яка тримала незакінчену лампу. — Іди. Не спізнюйся на роботу, бо інакше ти в мене ще семестр начищатимеш пляшки й молотимеш руду.

Ідучи геть, я замислився над Кілвіновими словами. Він уперше сказав мені щось таке, з чим я не погоджувався повністю. «Метал іржавіє, — подумав я, — а музика живе вічно».

Врешті-решт час доведе, що один з нас мав рацію.

Пішовши з Промислу, я попростував до «Коня й четвірки» — чи не найкращого шинку на цьому боці річки. Шинкарем там був лисий підтоптаний хлоп, який звався Кеверін. Я показав йому свою свиріль таланту й домовився про п’ятнадцять приємних хвилин гри.

Врешті-решт вийшло так, що я одержав безкоштовну кімнату та утримання в обмін на три вечори гри щовитка. Кухня в «Четвірці» була надзвичайна, а моя кімната насправді була невеличкими апартаментами: спальня, гардеробна й вітальня. Величезний прогрес порівняно з моїм вузьким ліжком у Гніздах.

Але найкращим було те, що я зароблятиму по два срібні таланти на місяць. Для людини, яка так довго була бідною, як я, ця сума була майже абсурдною. І це —