Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— То я — ваша коханка? — широко всміхнувся я.
Треп захихотів.
— Не заходьмо надто далеко з цією аналогією. Натомість я побуду твоєю свахою. Допоможу тобі знайти годящого покровителя. Я знаю всіх, хто має шляхетну кров або гроші, у радіусі п’ятдесяти миль, тож це, напевно, буде не так складно.
— Ви б мені цим дуже допомогли, — серйозно промовив я. — Світські кола по цей бік річки для мене — таємниця. — Тут мені дещо спало на думку. — До речі, про них: минулої ночі я зустрів одну молоду даму й мало що про неї дізнався. Якщо ви добре знаєте це місто… — Я поступово замовк із надією в серці.
Він кинув на мене багатозначний погляд.
— А-а-а-а, розумію.
— Ні, ні, ні, — запротестував я. — Це та дівчина, яка заспівала разом зі мною. Моя Алойн. Я просто сподівався знайти її й висловити їй свою пошану.
Треп, здавалося, мені не повірив, але не збирався робити з цього проблеми.
— Розумно, а як її звати?
— Даянн. — Треп неначе чекав на більше. — Це все, що я знаю.
Треп пирхнув.
— Яка вона була на вигляд? Як треба, то заспівай про це.
Я відчув, як у мене почали червоніти щоки.
— Вона мала темне волосся десь такої довжини. — Я показав однією рукою трохи нижче свого плеча. — Молода, світлошкіра. — Треп вичікувально дивився на мене. — Гарненька.
— Ясно, — задумливо озвався Треп, потираючи губи. — Вона мала свиріль таланту?
— Не знаю. Можливо.
— Вона живе в місті?
Я знову знизав плечима, засвідчуючи своє невігластво й почуваючись при цьому дедалі дурнуватіше.
Треп засміявся.
— Доведеться тобі розповісти мені більше. — Він зазирнув мені за плече. — Зачекай, отам Деох. Уже хто-хто, а він точно міг би знайти для тебе дівчину. — Він підняв руку. — Деоху!
— Насправді це не так уже й важливо, — поспіхом зауважив я. Треп проігнорував мене й жестом підкликав плечистого чолов’ягу до нашого столика.
Деох спокійно підійшов і сперся на столик.
— Чим я можу вам прислужитися?
— Нашому юному співцеві потрібно трохи відомостей про даму, яку він зустрів минулої ночі.
— Не можу сказати, що я здивований: тоді тут було чимало красунечок. Одна чи дві цікавилися тобою. — Він підморгнув мені. — Яка впала тобі в око?
— Річ не в цьому, — заперечив я. — Це вона підспівала мені минулої ночі. Вона мала чудовий голос, і я сподівався знайти її, щоб ми змогли трохи поспівати.
— Здається, я знаю, про яку мелодію ти говориш. — Він нагородив мене широкою багатозначною усмішкою.
Я відчув, що страшенно шаріюся, і знову почав усе заперечувати.
— Ох, та охолонь, я триматиму це при собі. Я навіть не стану розповідати Станчіонові, бо це все одно що розповісти всьому місту. Напідпитку він пліткує, як школярка. — Він вичікувально поглянув на мене.
— Вона була стрункою, мала глибокі очі кавового кольору, — промовив я, а тоді вже подумав про те, як це звучить. Поки ні Треп, ні Деох не встиг пожартувати на цю тему, я хутко повів далі. — Її звали Даянн.
— А-а-а-а. — Деох повільно кивнув самому собі; його усмішка стала дещо іронічною. — Гадаю, я мав би здогадатися.
— Вона живе тут? — запитав Треп. — Я не думаю, що її знаю.
— Ви б її пам’ятали, — сказав Деох. — Але ні, я не думаю, що вона живе в місті. Я бачу її вряди-годи. Вона подорожує, ніде ніколи надовго не затримується. — Він почухав потилицю й тривожно мені всміхнувся. — Не знаю, де б ти зміг її знайти. Обережно, хлопче, вона вкраде в тебе серце. Чоловіки перед нею падають, як пшениця перед серпом.
Я знизав плечима так, ніби мені це й на думку не спадало, і зрадів, коли Треп перевів розмову на плітку про одного місцевого райцю. Я хихотів з їхньої суперечки, поки не допив свою випивку, а тоді попрощався й залишив їх.
Півгодини по тому я стояв на сходах під дверима в Деві, намагаючись не звертати уваги на згірклий запах різниці внизу. Я втретє порахував гроші й замислився про свої варіанти. Я міг повністю погасити свій борг і все ж дозволити собі оплатити навчання, але так я б залишився геть без грошей. Я мусив віддавати й інші борги, і хоч як мені хотілося звільнитися з-під влади Деві, мене не радувала перспектива розпочати семестр без жодної монетки в кишені.
Двері відчинилися раптово — я аж перелякався. Девіне личко підозріло визирнуло з вузької шпарини, а тоді, коли Деві мене впізнала, засяяло усмішкою.
— Чого причаївся? — спитала вона. — Джентльмени зазвичай стукають.
Вона широко відчинила двері, пускаючи мене всередину.
— Просто оцінюю свої варіанти, — сказав я, тим часом як вона зачинила за мною. Її кімната загалом лишилася такою ж, як і раніше — хіба що сьогодні в ній пахло корицею, а не лавандою. — Сподіваюся, я тебе не обтяжу, якщо цього семестру сплачу лише відсотки?
— Аж ніяк, — ласкаво відповіла вона. — Мені подобається вважати, що я таким чином вклала гроші. — Вона жестом запросила мене сісти на стілець. — До того ж це означає, що я знову тебе побачу. Ти здивувався б, якби дізнався, як мало в мене відвідувачів.
— Можливо, річ швидше у твоєму місцезнаходженні, ніж у твоєму товаристві, — зауважив я.
Вона зморщила носика.
— Знаю. Попервах я оселилася тут через дешевизну. Тепер мені здається, що я зобов’язана лишатися, бо мої клієнти звикли, що я тут.
Я поклав на письмовий стіл два таланти й підсунув їх до неї.
— Не відповіси на одне запитання?
Вона поглянула на мене з пустотливим захватом.
— Воно непристойне?
— Трохи, — визнав я. — Хтось пробував на тебе заявити?
— Ну… — Вона посунулася вперед на стільці. — Це можна сприймати дуже по-різному. — Вона підняла одну брову над світло-блакитним оком. — Ти зараз погрожуєш чи цікавишся?
— Цікавлюся, — швидко промовив я.
— Ось що я тобі скажу. — Вона кивнула на мою лютню. — Зіграй мені пісеньку, і я скажу тобі правду.
Я всміхнувся й відімкнув футляр, а тоді дістав лютню.
— Що б ти хотіла почути?
Вона замислилася на хвильку.
— Можеш зіграти «Іди з міста, міднику»?
Я зіграв цю пісню, швидко й легко. Вона завзято підспівала мені на приспіві, а наприкінці всміхалася й плескала в долоні, як маленька.
Згадуючи це тепер, я підозрюю, що такою вона й була.
