Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я повернувся до Вілема.

— Хто то був?

— Один із Лорренових ґілерів, — сказав Віл. — Віарі.

— Він — канцеляр? — промовив я, не вірячи своїм вухам, і згадав блідих, тихих студентів, які працювали в Архівах, сортуючи, переписуючи та приносячи книжки.

Віл хитнув головою.

— Він працює у відділі закупівель. Вони завозять книжки з усього світу. То зовсім інший люд.

— Я зрозумів, — відповів я, позирнувши на двері.

— Це з ним говорив Лоррен, тож тепер ти можеш зайти, — сказав Віл, підвівшись на ноги й відчинивши двері за масивним дерев’яним столом. — У кінці коридору. В нього на дверях латунна табличка. Я б тебе провів, але в нас мало робочих рук. Я не можу залишати стіл.

Я кивнув і пішов коридором. Усміхнувся, почувши, як Віл тихенько, собі під носа, мугикає мелодію «Осел, осел». Тоді двері за мною притишено гупнули, і в коридорі стало чутно тільки моє дихання. Поки я дістався потрібних дверей, руки в мене вже були вологі від поту. Я постукав.

— Заходьте, — гукнув ізсередини Лоррен. Його голос без жодного натяку на інтонації чи емоції нагадував лист гладенького сірого шиферу.

Я відчинив двері. Лоррен сидів за величезним напівкруглим столом. Уздовж стін від підлоги до стелі тягнулися полиці. У кабінеті було стільки книжок, що ніде не було видно більш ніж п’яді голої стіни.

Лоррен холодно подивився на мене. Навіть у сидячому положенні він був майже такий на зріст, як я.

— Доброго ранку.

— Я знаю, що мені заборонено доступ до Архівів, майстре, — швидко проказав я. — Сподіваюся, що я не порушую цю заборону, навідавшись до вас.

— Якщо ти прийшов із добрими намірами, то ні.

— У мене завелися гроші, — пояснив я та витягнув гаманець. — І я сподівався викупити свій примірник «Риторики і логіки».

Лоррен кивнув і звівся на ноги. Високий, чисто поголений і зодягнений у темну мантію майстра, він нагадував мені загадкового Мовчазного Лікаря — персонажа, наявного в багатьох модеґанських п’єсах. Я притлумив своє тремтіння, намагаючись не зациклюватися на тому, що поява Лікаря завжди віщувала катастрофу в наступному акті.

Лоррен пішов до однієї з полиць і дістав невеличку книжечку. Я дуже швидко впізнав у ній свою. На її обкладинці було видно темну пляму, яка лишилася відтоді, як вона намокла під час бурі в Тарбієні.

Я завовтузився зі шнурками на своєму гаманці й з подивом побачив, що мої руки злегка тремтять.

— Здається, йшлося про два срібні гроші.

Лоррен кивнув.

— Можна запропонувати вам щось на додачу? Якби ви не купили її для мене, я втратив би її назавжди. Не кажучи вже про те, що ваша покупка допомогла мені зі вступом як таким.

— Двох срібних грошів вистачить.

Я поклав монети на його стіл; коли я опустив їх, вони злегка задзвеніли, виказуючи тремтіння в моїх руках. Лоррен простягнув книжку, і я витер спітнілі руки об сорочку, а тоді взяв її. Розгорнув її на Беновому написі й усміхнувся.

— Дякую, що подбали про неї, майстре Лоррен. Вона для мене безцінна.

— Подбати ще про одну книжку — невеликий клопіт, — сказав Лоррен, повернувшись на своє місце. Я зачекав, щоб побачити, чи, бува, не продовжить він. Він не продовжив.

— Я… — Мій голос застряг у мене в горлі. Я ковтнув, щоб його прочистити. — Ще я хотів сказати, що мені соромно за… — Я застиг від думки про те, щоб справді згадати про відкрите полум’я в Архівах. — За те, що я зробив раніше, — кволо закінчив я.

— Я приймаю твоє вибачення, Квоуте. — Лоррен повернувся до книжки, яку читав, коли я зайшов. — Доброго ранку.

Я ковтнув ще раз, відчувши сухість у роті.

— А ще я думав про те, коли можу сподіватися повернути собі доступ до Архівів.

Лоррен підняв на мене очі.

— Тебе застукали з розпаленим вогнем серед моїх книжок, — сказав він зі схвильованою ноткою в голосі, схожою на проблиск червоного заходу сонця на тлі шиферно-сірих хмар.

Мені вилетіла з голови вся ретельно продумана аргументація.

— Майстре Лоррен, — заблагав я. — Того дня мене відшмагали, і я був не надто тямущий. Емброуз…

Лоррен підняв зі столу руку з довгими пальцями, повернувши її долонею назовні, до мене. Цей обережний жест змусив мене замовкнути швидше, ніж ляпас по обличчю. Його обличчя було порожнім, як чиста сторінка.

— Кому мені вірити? Тому, хто три роки пробув ре’ларом, чи тому, хто два місяці пробув е’ліром? Канцелярові, який працює на мене, чи незнайомому студентові, визнаному винним у необачному застосуванні симпатії?

Я спромігся трохи опанувати себе.

— Я розумію ваше рішення, майстре Лоррен. Але чи можу я зробити щось, аби повернути собі доступ? — запитав я, нездатний приховати відчай у голосі. — Чесно кажучи, я б волів, щоб мене відшмагали ще раз, аби тільки не провести ще один семестр без доступу. Я віддав би вам усі гроші зі своєї кишені, хоч це й невелика сума. Я понаднормово, без платні, працював би канцеляром заради права показати себе перед вами. Я знаю, що під час іспитів вам не вистачає робочих рук…

Лоррен подивився на мене майже з цікавістю в спокійних очах. Я мимохіть подумав, що моє благання вплинуло на нього.

— Усе це?

— Усе це, — серйозно підтвердив я, і в грудях у мене миттєво здійнялася надія. — Усе це й будь-яке інше покарання на ваш розсуд.

— Для скасування своєї заборони я вимагаю лише одного, — сказав Лоррен.

Я ледве втримався від нервової посмішки.

— Що завгодно.

— Продемонструй терпіння та обачність, яких тобі досі бракувало, — просто сказав Лоррен, а тоді опустив погляд на книжку, яка лежала розгорнутою в нього на столі. — Доброго ранку.

Наступного дня мене збудив від міцного сну в широчезному ліжку в «Коні й четвірці» один із Джемісонових попихачів. Він повідомив мене, що за чверть до півдня мені потрібно бути на рогах. Мене звинувачували в поведінці, не гідній члена Аркануму. Емброуз нарешті довідався про мою пісеньку.

Наступні кілька годин я провів сам на сам із легкою нудотою. Цього я й сподівався уникнути — можливості розквитатися зі мною як для Емброуза, так і для Гемма. Ще гірше було те, що Лорренова думка про мене мала через це погіршитися ще більше незалежно від результату.

Я прибув до Зали Майстрів завчасно й з полегшенням усвідомив, що атмосфера в ній значно невимушеніша, ніж тоді, коли я опинився на рогах через зловживання стосовно Гемма. Арвіл та Елкса Дал мені всміхнулися.