Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Невдовзі до мене підійшла незнайома студентка.

— Четвертий день, — сказала вона, продемонструвавши власний жетон. — Якщо обміняємося, дам тобі один йот.

Я хитнув головою. Вона знизала плечима й подалася геть.

До мене наблизився Ґалвен, ре’лар із Медики. Він підняв вказівний палець, показуючи, що йому призначено на цей же день по обіді. З кіл у нього під очима та тривожного виразу його обличчя я здогадався, що він не надто бажає так швидко складати іспити.

— Візьмеш п’ять йотів?

— Мені б цілий талант…

Він кивнув, перевернувши свій жетон між пальцями. Ціна була справедливою. Нікому не хотілося складати вступний іспит першого ж дня.

— Може, згодом. Я спершу трохи роззирнуся.

Проводжаючи його поглядом, я зачудувався тому, яке велике значення може мати один-єдиний день. Учора п’ять йотів видавалися б шаленою сумою. Але сьогодні мій гаманець був добре наповнений…

Я поринув у неясні роздуми про те, скільки грошей я насправді заробив минулої ночі, аж раптом побачив, що до мене наближаються Вілем і Сіммон. Віл неначе трохи зблід попри шалдійську смаглявість. Я здогадувався, що він теж відчував на собі наслідки нашого нічного гультяйства.

Сім же, навпаки, був як завжди світлим і сонячним.

— Вгадай, кому випало призначення сьогодні по обіді? — Він кивнув мені за плече. — Емброузу та кільком його друзям. Цього досить, щоб змусити мене повірити у справедливу світобудову.

Повернувшись, щоб оглянути натовп, я спершу почув Емброузів голос, а вже тоді побачив його самого.

— …з того ж мішка, а отже, змішали вони їх хрін зна як. Хай починають усю цю безладну дуристику заново й…

Емброуз ішов разом із кількома гарно вбраними приятелями; вони оглядали весь натовп у пошуках піднятих рук. Лише опинившись за десяток футів від мене, Емброуз таки опустив погляд і усвідомив, що рука, до якої він простує, моя.

Він різко зупинився, насупившись, а тоді несподівано та грубо розсміявся.

— Оце так бідося — купа часу, а витратити його нема на що. Хіба Лоррен ще не пустив тебе назад?

— Молот і ріг, — натомлено промовив Віл у мене за спиною.

Емброуз усміхнувся мені.

— Ось що я тобі скажу. За твоє призначення я дам тобі півгріш й одну свою стару сорочку. Так у тебе буде якась одежина на той час, поки ти пратимеш у річці цю. — Кілька його друзів захихотіли в нього за спиною, міряючи мене поглядами.

Я зберігав безтурботний вираз обличчя, не бажаючи нічим його радувати. Насправді ж я надто вже добре усвідомлював, що маю лише дві сорочки, а позаяк я постійно носив їх два семестри, вони зношувалися. Неухильно зношувалися. До того ж я таки прав їх у річці, бо ніколи не мав грошей на пральню.

— Я не погоджуся, — спокійно промовив я. — У твоїх сорочок надто барвисті поли як на мій смак. — Щоб донести свою думку, я потягнув себе за сорочку спереду. Кілька студентів, які стояли неподалік, засміялися.

— Я не розумію, — тихо сказав Вілові Сім.

— Він натякає, що в Емброуза… — Віл зупинився. — «Едамете тасс», така хвороба, якою заражаються від повій. Це коли виділення…

— Добре, добре, — швидко промовив Сім. — Розумію. Фе. До того ж Емброуз зараз у зеленому.

Тим часом Емброуз вимушено захихикав з мого жарту разом із натовпом.

— Гадаю, я на це заслуговую, — сказав він. — Чудово, дріб’язок для бідних. — Він дістав гаманець і потрусив ним. — Скільки ти хочеш?

— П’ять талантів, — заявив я.

Він саме відкривав гаманець, але тут завмер, витріщившись на мене. Ціна була обурливою. Декілька глядачів поштурхали одне одного ліктями, явно сподіваючись, що я якимось робом обведу Емброуза круг пальця й він заплатить у кілька разів більше, ніж моє призначення коштує насправді.

— Вибач, але чи не перевести тобі цю суму? — запитав я. Було добре відомо, що минулого семестру Емброуз завалив арифметичну частину свого вступного іспиту.

— П’ять — це просто смішно, — заявив він. — Якби ти в таку пізню годину одержав один, тобі б уже поталанило.

Я змусив себе безтурботно знизати плечима.

— Я був би згоден і на чотири.

— Згодишся на один, — наполіг Емброуз. — Я не ідіот.

Я глибоко вдихнув і смиренно видихнув ще раз.

— А я б, певно, не вмовив тебе підняти ціну до… одного й чотирьох? — поцікавився я, і мені стало гидко від того, як жалісно прозвучав мій голос.

Емброуз по-акулячому всміхнувся.

— Ось що я тобі скажу, — великодушно промовив він. — Дам тобі один і три. Я не проти час від часу потроху займатися благодійністю.

— Дякую, пане, — покірно відповів я. — Надзвичайно вам вдячний.

Я відчув, як розчарувався натовп, коли я встав на задні лапки, як песик, заради Емброузових грошей.

— Не дякуй, — самовдоволено промовив Емброуз. — Допомагати нужденним завжди приємно.

— У вінтській валюті це б становило два ноблі, шість бітів, два гроші та чотири шими.

— Я й сам умію переводити валюту, — огризнувся він. — Я з дитинства подорожував світом разом з батьковим почтом. Я знаю, як витрачають гроші.

— Звісно, що знаєш. — Я схилив голову. — Це я дурість сказав. — Я зацікавлено підняв очі. — Отже, ти й у Модеґу був?

— Звісно, — байдуже промовив він, заходившись прочісувати гаманець, і витягнув жменьку різних монет. — Я навіть був при високому дворі в Кершаені. Двічі.

— Чи правда, що модеґанська шляхта вважає торг ганебним для будь-якої високородної людини? — безневинно запитав я. — Я чув, що серед неї він вважається певною ознакою того, що ця людина або низької крові, або опинилася в справді безнадійному становищі…

Емброуз подивився на мене й завмер, не встигнувши дістати з гаманця нові монети. Його очі примружилися.

— Бо якщо це правда, то з твого боку страшенно люб’язно опуститися до мого рівня, просто щоб повеселитися, трохи поторгувавшись. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Ми, ру, обожнюємо торгуватися через дрібниці. — Натовп довкола нас неголосно засміявся. Він уже виріс до кількох десятків душ.

— Річ зовсім не в цьому, — промовив Емброуз.

Моє обличчя стало стурбованим.

— Ох, вибачте, мосьпане. Я й гадки не мав, що у вас настали скрутні часи… — Я наблизився до нього на кілька кроків, простягнувши свій жетон для вступного іспиту. — Ось, можете його взяти всього за півгріш. Я й сам не проти потроху займатися благодійністю. — Я стояв просто перед ним, тримаючи жетон у витягнутій руці. — Будь ласка, я наполягаю, допомагати нужденним завжди приємно.

Емброуз нагородив мене лютим поглядом.

— Залиш собі й удавися ним, — стишено прошипів він мені. — І пам’ятай про це, як їстимеш квасолю й пратимеш