Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Вона не зверталася до мене на ім’я і не згадувала про нашу попередню зустріч у Рьонтовій валці. Отже, вона мене не пам’ятала. Гадаю, те, що вона могла забути обідраного хлопчину, якого знала всього кілька днів під час подорожі, не бозна-яка дивовижа. Однак це все одно було дещо неприємно, тому що я з радістю згадував про неї не один місяць. Однак згадати про це зараз, не виставивши себе дурнем, було неможливо. Краще вже розпочати все спочатку й сподіватися, що з другого разу я запам’ятаюся краще.

Я й незчувся, як пісня закінчилася, і я енергійно заплескав у долоні, щоб компенсувати свою неуважність.

— Коли ти перед цим виконав приспів двічі, я вирішила, що ти помилився, — сказала мені Денна, коли оплески вщухли. — Мені не вірилося, що ти справді хочеш, щоб із тобою заспівала незнайома людина. Я таке бачила тільки де-небудь біля ватри вночі.

Я знизав плечима.

— Мені всі торочили, що саме тут грають найкращі музиканти. — Я широко змахнув в її бік однією рукою. — Я вирішив, що хтось та й знатиме цю партію.

Вона вигнула брову.

— Це було дуже ризиковано, — промовила вона. — Я чекала, поки замість мене подасть голос хтось інший. Заспівати сама я трохи побоювалася.

Я спантеличено подивився на неї.

— Чому? У тебе чудовий голос.

Вона скорчила беззахисно-соромливе личко.

— До цього я чула цю пісню лише двічі. Я не була впевнена, що згадаю її повністю.

— Двічі?

Денна кивнула.

— І вдруге я її почула всього виток тому. Одна парочка зіграла її на званій вечері, на якій я побувала в Ейтнії.

— Ти серйозно? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.

Вона нахилила голову назад, а тоді вперед, ніби її спіймали на брехні з добрими намірами. Темне волосся впало їй на обличчя, і вона байдужо прибрала його.

— Ну, добре, гадаю, я таки трохи чула, як та пара репетирувала перед самісінькою вечерею…

Я хитнув головою — мені ледве в це вірилося.

— Це просто чудово. Там же страх яка складна гармонія. А запам’ятати всі слова… — Якусь мить я мовчки чудувався, хитаючи головою. — У тебе неймовірний слух.

— Ти не перший чоловік, який це каже, — іронічно промовила Денна. — Але ти, можливо, перший, хто сказав це, дивлячись власне на мої вуха. — Вона кинула багатозначний погляд униз.

Я вже відчув, як почав страшенно шарітись, аж тут почув у нас за спинами знайомий голос.

— Ось ти де!

Повернувшись, я побачив Совоя, свого високого красивого друга й спільника в змові на вищій симпатії.

— Ось я де, — озвався я, здивувавшись тому, що він став мене шукати. Ще більше мене здивувало те, що йому стало нахабства урвати мене під час особистої розмови з дівчиною.

— Ось де ми всі. — Совой усміхнувся мені, підійшов ближче й невимушено обняв Денну за талію. Він удавано насупився на неї. — Я тут прочісую нижчі рівні, намагаючись допомогти тобі знайти твого співця, а ви тим часом стоїте тут удвох і мило балакаєте.

— Ми випадково зустрілися, — пояснила Денна, поклавши руку на його долоню, яка лежала в неї на боці. — Я знала, що ти повернешся бодай по випивку… — Вона кивнула на столик неподалік, на якому стояла лише пара келихів для вина.

Вони повернулися разом і пішли під руку назад до свого столика. Денна озирнулася на мене через плече та якось ворухнула бровами. Я поняття зеленого не мав, що означає цей порух.

Совой прикликав мене туди, помахавши рукою, і підсунув незайнятий стілець, щоб мені було де сісти.

— Мені аж не віриться, що там, унизу, виступав ти, — зізнався він мені. — Я гадав, що впізнав твій голос, але… — Він показав рукою на найвищий рівень «Еоліяна». — Хоча третє коло — це затишне місце для усамітнення юних закоханих, вигляд на сцену звідси міг би бути й дещо кращим. Я не знав, що ти граєш. — Він обняв Денну за плечі довгою рукою й зблиснув своєю чарівною блакитноокою усмішкою.

— Час від часу, — безтурботно відповів я, сівши.

— Тобі пощастило, що я вирішив, що сьогодні нам треба розважитися в «Еоліяні», — промовив Совой. — Інакше тобі б акомпанували тільки відлуння та цвіркуни.

— Тоді я тобі винен, — сказав я йому, шанобливо кивнувши.

— Відшкодуй мені цей борг, узявши Сіммона в партнери, як ми наступного разу гратимемо в кутики, — попросив він. — Тоді саме тобі дістанеться фант, коли той безвідповідальний малий засранець оголосить високу карту, маючи лише парочку.

— Гаразд, — погодився я. — Хоч для мене це й тяжко. — Я повернувся до Денни. — А як щодо тебе? Я перед тобою у великому боргу — як мені його сплатити? Проси що хочеш — і ти це отримаєш, якщо я буду в змозі це забезпечити.

— Що завгодно з того, що ти в змозі забезпечити, — грайливо повторила вона. — То що ж ти можеш, окрім того, що граєш так добре, що, почувши тебе, заридав би й Тейлу зі своїми янголами?

— Гадаю, я міг би зробити що завгодно, — невимушено відповів я. — Якби ти мене про це попросила.

Вона засміялася.

— Небезпечно казати таке жінці, — зауважив Совой. — Особливо цій. Вона пошле тебе по листок зі співучого дерева, що росте на іншому кінці світу.

Вона відкинулася назад на стільці й кинула на мене небезпечний погляд.

— Листок зі співучого дерева, — задумливо протягнула вона. — Це було б непогано. А ти приніс би мені такий?

— Приніс би, — сказав я й з подивом усвідомив, що це так.

Вона ніби замислилася над цим, а тоді грайливо хитнула головою.

— Я б не могла відправити тебе в таку далеку мандрівку. Доведеться мені відкласти сплату боргу на потім.

Я зітхнув.

— Отже, я залишаюся тобі винним.

— О ні! — вигукнула вона. — Ще один тягар на серці мого Сав’єна…

— Мені так важко на серці через те, що я, можливо, ніколи не дізнаюся твого імені. Я міг би й далі подумки називати тебе Фелуріян, — промовив я. — Але це могло б спричинити прикру плутанину.

Вона кинула на мене оцінний погляд.

— Фелуріян? Це б могло мені сподобатись, якби я не думала, що ти брешеш.

— Брешу? — обурено перепитав я. — Побачивши тебе, я найперше подумав: «Фелуріян! Що я накоїв? Лестощі рівних мені були марною тратою часу. Якби ж то повернути час, що згаяв я нікчемно, — я б, може, і зумів його провести недаремно й зігрітися у світлі, що сія незгірш за денне».

Вона всміхнулася.

— І крадеш, і брешеш. Це ти вкрав із третього акту «Деоніки».

Вона ще й