Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Стільки, скільки пощастить роздобути.

Він вибрався з-під воза й навантажив на нього ще один валун. До підводи наближався Скеля; кремезний смаглявий рогоїд тарабанив довгастий камінь, який здався би більшості мостонавідників заважким, щоби нести самотужки. Здоровань помаленьку човгав уперед, а Сил пурхала довкола його голови та час від часу опускалася на брилу, спостерігаючи.

Каладін зліз із воза й підтюпцем поспішив по нерівній місцевості на допомогу. Рогоїд вдячно кивнув. Разом вони дотягли каменюку до підводи й завантажили в короб. Скеля витер спітніле чоло, повернувшись до командира спиною. З його кишені стирчав жмут тростин. Каладін миттю вихопив його і сховав під брезент.

— А як будемо відбріхуватися, коли хтось помітить, що ми робимо? — мимохіть запитав Скеля.

— Скажу, що я плетільник, — відповів Каладін, — і подумую сплести собі капелюха від сонця.

Скеля фиркнув.

— Може, я й справді його зроблю, — мовив командир, витираючи спітніле чоло. — У таку спеку він би не завадив. Але краще, щоби ніхто не бачив. Самого факту, що нам навіщось потрібні ці тростини, може виявитися достатньо, щоб спонукати охорону відібрати їх у нас.

— Що правда, то правда, — відказав рогоїд, потягуючись і позираючи вгору на Сил, яка пронеслася просто перед його очима. — Я сумую за Піками.

Сил вказала на щось, і Скеля поштиво кивнув, перш ніж податися за нею. Однак щойно той попростував у правильному напрямку, спрен пурхнула назад до Каладіна, знялась у повітря тріпотливою стрічкою, а тоді, каменем кинувшись униз, опустилася на краєчок воза й знову набула дівочої подоби. Її сукня майоріла, обвиваючи стан.

— Мені, — заявила вона, здіймаючи пальчик, — він дуже до вподоби.

— Хто? Скеля?

— Так, — сказала вона, схрещуючи ручки. — Він шанобливий. На відміну від декотрих.

— От і добре, — мовив її товариш, навантажуючи на віз іще один камінь. — Можеш причепитися до нього замість того, щоб докучати мені.

Каладін намагався не виказувати занепокоєння, промовляючи ці слова: він уже звик до її товариства.

Та шмигнула носиком:

— Я не можу цього зробити. Він аж надто шанобливий.

— Але ж ти щойно сказала, що тобі це до вподоби.

— Угу. А ще з душі верне, — сказала спрен із непідробною щирістю, ніби й не помічаючи суперечності. Вона зітхнула, примощуючись на бортик воза. — Пустуючи, я привела його до купи чалових кізяків. А він навіть не нагримав на мене! Стояв і витріщався, немов силкувався збагнути якийсь прихований сенс, — вона скривилася. — Це ненормально.

— Напевно, рогоїди поклоняються спренам чи щось на подобу того, — припустив Каладін, витираючи чоло.

— Але ж це дурня.

— Люди вірять і в куди дурніші речі. Гадаю, у тому, щоби божествити спренів, є своя логіка. Ви й справді, сказати б, дивні — тобто, чудесні.

— Я не дивна! — запротестувала спрен, підводячись. — Я вродлива та здатна ясно виражати свої думки.

Вона вперла руки в боки, проте з виразу її обличчя Каладін зрозумів, що насправді Сил не гнівається. Здавалося, вона змінювалась не щоднини, а щогодини, стаючи все більш і більш…

Якою? Ні, не схожою на людину. Просто сповненою індивідуальності. А ще тямущою.

Спрен замовкла, коли підійшов іще один мостонавідник — Натам. Цей довгобразий чолов’яга ніс не надто великий камінець, вочевидь стараючись не перенапружуватися.

— Агов, Натаме! — гукнув Каладін, спускаючись, щоби забрати в нього камінь. — Як працюється?

Той стенув плечима.

— Хіба ти не казав, що свого часу був хліборобом?

Натам прохолоджувався біля воза, не звертаючи уваги на командира.

Каладін опустив камінь і перекотив його в потрібне місце.

— Вибачай, що доводиться гарувати, але нам потрібна прихильність Ґаза й інших мостонавідних команд.

Той знову нічого не відповів.

— Це допоможе нам вціліти, — додав Каладін. — Повір моєму слову.

Натам лише ще раз стенув плечима, а потому подався пріч.

Каладін зітхнув:

— Було б легше, якби зміну наряду можна було звалити на Ґаза.

— Однак це було б не надто чесно, — обурилася Сил.

— А чого б це тобі так перейматися чесністю?

— А от переймаюся — і все.

— Та що ти кажеш? — сказав Каладін, покректуючи та знову беручись до роботи. — А приводити людей до куп кізяків? Це як, по-твоєму, — чесно?

— Це інша річ. Я просто пожартувала.

— Щось я не бачу в цьому…

Він змовк, оскільки наближався ще один мостонавідник. Каладін сумнівався, чи ще хтось із них володів дивним умінням Скелі бачити Сил, тож не хотів, щоб його люди примітили, як їхній командир розмовляє сам із собою.

Цей низькорослий, жилястий мостонавідник свого часу назвався Шраммом, хоча Каладін не зауважив на його обличчі жодного помітного рубця. Той мав коротке темне волосся й кутасте обличчя. Командир спробував зав’язати розмову і з ним, але той — ані пари з вуст. Ще й більш од того: він завдав собі клопоту показати Каладіну непристойний жест, перш ніж так само мовчки потупати назад.

— Щось я роблю не так, — припустив Каладін, хитаючи головою та зістрибуючи з грубо змайстрованого воза.

— Не так? — Сил підступила до краю підводи, уважно дивлячись на нього.

— Я гадав, що, дивлячись, як я рятую цих трьох, мої люди зможуть сповнитися надією. Але вони так і зосталися байдужі.

— Дехто спостерігав, як ти недавно бігав, — сказала Сил. — Коли вправлявся з брусом.

— Роззяв не бракувало, — мовив Каладін, — але всім плювати на поранених. Ніхто не допомагає їм, крім Скелі, та й він це робить лише тому, що завинив мені. Навіть Тефт не захотів ділитися їжею.

— Вони егоїсти.

— Ні. Я не думаю, що це слово їм пасує, — він підняв камінь, силкуючись пояснити те, що відчуває. — Коли я був невільником… тобто я й досі ним є. Але в найжахливіші часи, коли господарі намагалися вибити з мене здатність до спротиву, я був таким же, як зараз мої люди. Це не егоїзм: я тоді надто вже збайдужів до себе. Так ніби став твариною. Просто робив, що робив, — не замислюючись.

Сил нахмурилася. Воно й не дивно: Каладін і сам не розумів, що плете. Однак, промовивши це вголос, він почав усвідомлювати, що ж насправді має на увазі.

— Я показав