Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Твоєму синові й досі ввижається, що за кожним рогом чатують убивці, — тихо промовив Далінар.

— А як може бути інакше? Після того, що трапилося з його батьком…

— Що правда, то правда, але, боюся, його підозріливість не знає меж. Він не довіряє навіть союзникам.

Навані склала руки на колінах, причому вільна лежала поверх захищеної.

— Він не надто добре справляється, еге ж?

Приголомшений Далінар закліпав очима.

— Що? Елгокар — хороша людина! Він чесніший і принциповіший за будь-якого світлоокого в цілій армії.

— Але з нього слабкий правитель, — заперечила Навані. — Ти повинен це визнати.

— Він — король, — твердо промовив Далінар, — і доводиться мені племінником. Тож може розраховувати на мій меч і моє серце, і я не дозволю, щоби про нього погано говорили, навіть якщо так чинить його власна мати.

Та не зводила з нього очей. Це що ж, вона перевіряла його на вірність? Як і її дочка, Навані була політиком. Від плетення інтриг вона розквітала, немов скелебрунька в тихому й вологому місці. Однак, на відміну від Джасни, Навані важко було довіряти. Той, хто стикався з принцесою, хоча б чітко розумів, що й до чого, і Далінар укотре мимоволі відчув, що хотів би, щоб та відклала свої проекти й повернулася на Розколоті рівнини.

— Я не кажу недоброго про свого сина, Далінаре, — відказала Навані. — Ми обоє знаємо, що я не менш віддана йому, ніж ти. Але я волію усвідомлювати, із чим маю справу, а для цього треба називати речі своїми іменами. Його сприймають як слабака, і я хочу, щоби він перебував під захистом. Якщо буде потреба — навіть попри його власну волю.

— Тоді ми прагнемо одного й того ж. Але якщо бажання захистити його було другою причиною твого повернення, то в чому ж полягала третя?

Вона послала йому фіолетовооку, червоновусту усмішку. Багатозначну усмішку.

«Кров моїх пращурів… — подумав Далінар. — Вітер із бурею, але ж вона і красуня. Хоча краса її — смертоносна». Він вбачав особливу іронію в тому, що обличчя дружини стерлося з його пам’яті, однак він завиграшки міг пригадати найдрібніші деталі тих місяців, упродовж яких ця жінка гралася з ним і Ґавіларом. Вона маніпулювала ними, нацьковуючи одного на другого та роздмухуючи їхнє бажання, доки врешті-решт не обрала старшого з братів.

Усі троє весь час усвідомлювали, що та обере Ґавілара. Але все одно було боляче.

— Якось нам треба буде поговорити віч-на-віч, — мовила Навані. — Хочу почути твою думку щодо того, про що плещуть язиками в таборі.

Вона, напевно, мала на увазі чутки, які ходять про нього.

— Я… Я дуже зайнятий.

Та закотила очі:

— Можу собі уявити. Але ми зустрінемось у будь-якому разі, щойно я до пуття облаштуюся тут та випущу щупальці. Скажімо, за тиждень — згода? Я прийду, щоби почитати тобі з тієї книжки покійного чоловіка, а потому зможемо потеревенити. Десь у людному місці. Домовились?

Той зітхнув.

— Гаразд. Але…

— Великі князі та світлоокі, — раптом проголосив Елгокар. Далінар і Навані обернулися до краю столу, де підвівся з місця монарх — у повній військовій формі та королівській мантії з короною на додачу.

Він здійняв угору руку в напрямку до острівця. Присутні принишкли, і незабаром єдиним звуком було дзюрчання води в струмках.

— Я впевнений, що до багатьох із вас дійшли чутки про замах на моє життя, який стався три дні тому під час полювання, — заявив Елгокар. — Коли попругу мого сідла було підрізано.

Далінар кинув погляд на Навані. Та здійняла в його напрямку вільну руку й змахнула нею, сигналізуючи, що не вважає таких балачок переконливими. Звісно ж, вона чула ці поголоски. Дайте Навані п’ять хвилин у незнайомому місті, і вона збере всі до єдиної плітки, які хоч трохи заслуговують на увагу.

— Запевняю вас, що мені ніколи не загрожувала справжня небезпека, — вів далі Елгокар, — не в останню чергу завдячуючи королівській гвардії та пильності мого дядька. Водночас я вважаю за розважливе сприймати будь-яку загрозу з належною мірою серйозності й обачності. З огляду на це я призначаю ясновельможного Торола Садеаса Великим князем інформації та доручаю йому дошукатися правди в тому, що стосується замаху на моє життя.

Приголомшений Далінар закліпав очима, а потім заплющив їх і тихо простогнав.

— Дошукатися правди? — скептично повторила Навані. — Садеас?

— Кров моїх… Він думає, що я не звертаю уваги на загрози його життю, тож натомість звернувся до Садеаса.

— Що ж, я гадаю, у цьому немає нічого поганого, — сказала жінка. — Я певною мірою довіряю цій людині.

— Навані, — промовив Далінар, розплющуючи очі. — Цей інцидент стався під час спланованого мною полювання, коли про безпеку дбали мої гвардійці та солдати. Королівського коня готували мої конюхи. Він публічно попросив мене розібратися в усій цій історії з попругою, а тепер просто взяв і передав це розслідування іншому.

— Ой, лишенько…

Вона нарешті збагнула. Це було практично те саме, якби Елгокар заявив, що підозрює свого дядька. Будь-яка інформація стосовно цього «замаху на вбивство», що її міг накопати Садеас, неминуче мала негативно позначитися на Далінарові.

Коли в Садеасовій душі зіштовхнуться ненависть до Далінара й любов до Ґавілара, що візьме гору? «Але ж видіння. Мені було сказано довіряти йому».

Елгокар зайняв своє місце, й острівцем знову прокотився гул розмов — тепер уже гучніший. Король, здавалося, одразу ж викинув із голови те, що тільки-но зробив. Садеас широко всміхався. Він підвівся з-за столу, попрощався з королем і поринув у вир бенкетного шарварку.

— І ти все ще не згоден, що з нього нікудишній правитель? — прошепотіла Навані. — Мій бідний, збентежений, неуважний хлопчик!

Далінар підвівся й підійшов до столу, за яким король продовжував трапезу.

Елгокар звів на нього очі:

— А, Далінар. Гадаю, ти захочеш допомогти Садеасу.

Великий князь опустився на лаву. На столі все ще стояла мідна тарілка, повна Садеасових недоїдків, — місива зі шматків м’яса та розтерзаної перепічки.

— Елгокаре, — насилу видобув із себе Далінар. — Я розмовляв із вами всього кілька днів тому. Просив призначити мене Великим князем війни, і ви сказали, що це занадто