Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

Ціною геркулесових зусиль я відвернув голову від ями, що курилася тонкими, повільними цівками чаду, які примарними кільцями клубочилися там, де ще недавно зринало у височінь і співало бурхливе зелене Полум’я. І лиш тоді я помітив своїх супутників. Енґарт, досі непритомний, лежав неподалік від мене, на відстані руки, а одразу за ним я розгледів бліде перекошене обличчя Еббонлі, ноги та нижня частина тулуба якого були причавлені грубим і розтрощеним підніжжям поваленої колони. 

Немов у якомусь нескінченному нічному кошмарі прагнув я скинути із себе той тягар інертності, що свинцевою вагою притиснув мене до підлоги. Доклавши неабияких зусиль, я таки спромігся струснути той безрух, а тоді вкрай болісно та повільно звівся на ноги і підійшов до Еббонлі. Мені вистачило побіжного погляду, щоб визначити, що Енґарт не зазнав ушкоджень і незабаром має прийти до тями, але Еббонлі, причавлений масивним монолітним каменем, швидко помирав, і навіть за допомогою дюжини чоловіків я не зміг би звільнити його з цього ув’язнення чи зробити щось, аби хоч якось полегшити його агонію. 

Коли я схилився над ним, він з доблесною та жалісною відвагою спробував усміхнутися. 

— Марна справа — за мить мене вже не стане, — прошепотів він. — Прощавайте, Гастейне, і попрощайтеся за мене з Енґартом. 

Його викривлені смертною мукою губи розслабилися, повіки впали, а голова відкинулася назад, на мощену підлогу храму. Пройнятий якимось нереальним, немов уві сні, жахом, майже без емоцій, я збагнув, що Еббонлі помер. Те виснаження, що досі опосідало мене, було занадто глибоким, аби дозволити здобутися на якусь думку або на відчуття; усе це сум’яття нагадувало мені першу реакцію людини після довгої ночі наркотичної оргії. Мої нерви були неначе перегорілі дроти, м’язи — обмерлі та нечутливі, як глина; мозок був спопелілий та випалений зсередини, ніби в ньому розгорілося, а тоді згасло якесь велике вогнище. 

Хтозна-як, коли сплив час, щодо тривалості якого моя пам’ять не зберегла певних спогадів, я таки спромігся повернути Енґарта до тями, і він отупіло й приголомшено сів на долівці. Коли я сказав йому, що Еббонлі помер, мої слова, здавалося, не справили на нього жодного враження, і на мить я засумнівався в тому, що він мене зрозумів. Врешті-решт Енґарт помалу та з очевидними труднощами зіп’явся на ноги, побачив тіло друга і, схоже, якоюсь мірою усвідомив жах нашого становища. Але, гадаю, він, охоплений цілковитим розпачем і млявістю, так і залишився б там надовго, або й назавжди, якби я не взяв ініціативу до своїх рук. 

— Ходімо, — мовив я, силкуючись надати своєму голосові твердості. — Мусимо забиратися звідси. 

— Куди? — мляво запитав він. — Полум’я згасло, його джерело знищене, і Внутрішнього Виміру більше не існує. Шкода, що я не помер, як Еббонлі, — чи, може, таки помер, судячи з того, як я почуваюся. 

— Треба знайти шлях назад, до Кратер-Ріджу, — пояснив я. — Певна річ, ми зможемо це зробити, лише якщо міжвимірні портали не було знищено. 

Не було схоже, щоб Енґарт мене почув, одначе він слухняно пішов слідом за мною, коли я узяв його попід руку та почав шукати виходу із серця храму, прямуючи коридорами, що лишилися без стель, і пробираючись поміж перекинутими колонами… 

Мої спогади про повернення вкрай туманні, безладні та сповнені втоми, немов якесь нескінченне марення. Пригадую, я озирнувся на Еббонлі, який лежав, білий та нерухомий, під тією масивною колоною, якій судилося послужити для нього вічним надгробком; пригадую й ті величні, наче гори, руїни міста, серед яких ми, схоже, були єдиними живими істотами. Тепер місто було пусткою хаотично розкиданого каміння, розплавлених, схожих на обсидіан блоків, там досі лилися струмки розтопленої лави, зникаючи в глибоких ущелинах або падаючи потоками у незглибимі провалля, що відкрилися у землі. А ще пригадую, що на тому румовищі я бачив серед уламків обвуглені тіла тих смаглявих колосів, які були мешканцями Ідмоса й хранителями Полум’я. 

Неначе пігмеї, заблукалі в зруйнованій фортеці велетів, ми невпевнено просувалися вперед, раз у раз спотикаючись, задихаючись у мефітичних312 і металічних випарах, відчуваючи запаморочення від жару, що струменів звідусіль, накочувався на нас і бив важкими хвилями. Шлях нам заступали повалені будівлі, загрозливо навислі вежі та верхівки мурів, на які, докладаючи великих зусиль і вельми ризикуючи, ми мусили видиратися, щоб пройти далі; і зчаста ми були вимушені збиватися на манівці та відхилятися від прямого курсу, щоб оминути велетенські розколини, які, здавалося, розтинають підмурівки самого цього світу. 

Коли ми хисткою ходою перебралися через розколоті, безформні, неначе вкриті застиглою лавою бескиди, рештки того, що донедавна було міськими валами, рухомі вежі гнівливих Зовнішніх Володарів уже віддалилися, а їхні війська зникли, попрямувавши кудись рівниною, що лежала за Ідмосом. Перед нами не було нічого, крім спустошеної землі — лише почорнілий від вогню обшир розпростерся під склепінням випарів, і не залишилося на ньому жодного дерева і жодної травинки. 

Пройшовши тим пустищем, ми, зрештою, знайшли шлях до порослого фіолетовою травою схилу над рівниною, який лежав поза межами дії руйнівних блискавиць. Моноліти-дороговкази, зведені на тому пагорбі народом, про який ми ніколи не дізнаємося нічого, навіть ймення, і досі дивилися вниз, на пустелю, що курилася димом, і на величне розвалище Ідмоса. І там, на пагорбі, ми таки натрапили на сірувато-зелені колони, які були брамою між світами313. 

Cклепи Йог-Вомбіса 

  Передмова 

Коли я працював інтерном в Іґнарі, у шпиталі для землян, мені доручили вельми незвичайну справу Родні Северна, єдиного з учасників експедиції Октейва до Йог-Вомбіса, який залишився живий, і під диктування якого я записав наведену нижче історію. Северна принесли до шпиталю марсіани — провідники тої експедиції. Він сильно страждав: його скальп і чоло були вкриті жахливими рваними ранами та запалені; напади гарячкового шалу повторювалися, і часами він потерпав від такого несамовитого марення, що його доводилося припинати до ліжка; шал цей неможливо було пояснити з огляду на надзвичайне виснаження хворого. 

Ті рвані рани, як стане зрозуміло з історії Северна, були заподіяні головним чином його власною рукою. Межи ними рясніли невеликі круглі ранки, які легко було відрізнити від ножових порізів і які були розташовані рівними колами. Саме крізь ці круглі ранки у Севернів скальп було впорснуто якусь невідому отруту. Складно пояснити, що́ заподіяло йому таких ран, хіба що взяти на віру те, що історія Северна була правдою, а не вигадкою, яку породила його хвороба. Щодо мене, то у світлі дальших подій я відчуваю, що не маю іншої ради, крім як повірити у правдивість його розповіді. Дивні речі трапляються на червоній планеті, і я можу лише підтримати побажання, яке приречений археолог висловив про наступні дослідження. 

Наступної ночі, вже після того, як він закінчив оповідати мені свою історію, і коли за ним мав би наглядати інший лікар, Северн якимось чином спромігся втекти зі шпиталю — поза сумнівом, під час одного з тих дивних нападів, про які я вже згадував. Приголомшливий вчинок: адже після тривалої напруги, якої потребувала його жахлива розповідь, він видавався мені слабшим, ніж будь-коли, і з години на годину можна було очікувати його смерті. Та ще приголомшливішим