Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Я збагнув, що вони бажали потрапити до міста, а також те, що вони розуміли, в якому скрутному становищі я опинився. Однак я все ж не був готовий до того, що сталося потім. Із надзвичайною спритністю та граційністю рухів одна з тих гігантських нетлеподібних істот розташувалася по праву руку від мене, а друга — по ліву. А тоді, перш ніж я встиг бодай здогадатися про їхній намір, вони охопили мої кінцівки і тулуб своїми довгими мацаками та оповили мене ними, неначе міцними мотузками; тоді, несучи мене між собою, немовби моя вага була для них дрібничкою, вони здійнялись у повітря й полинули у височінь, аби перелетіти над могутніми мурами!
Той злет був такий стрімкий і легкий, що мури обабіч нас і під нами поринули додолу, неначе хвиля розтопленого каменю. Я спостерігав за тим, як запаморочливо швидко миготіли велетенські блоки, пролітаючи повз нас і западаючи у нескінченну далечінь. А тоді ми зрештою порівнялися з широкими верхівками мурів, промайнули понад парапетами, коло яких ніхто не стояв на варті, та над подібним до каньйону простором, і полинули до неозорих будівель і незліченних квадратних веж.
Та щойно ми встигли перелетіти міські мури, як іще одна блискавиця, прохромивши велетенську чорну хмару, кинула на громаддя будівель перед нами химерну, мерехтливу заграву. Схожі на нетель істоти, вочевидь, не звернули на цей сполох анінайменшої уваги та продовжували лет над містом, обернувши свої дивні обличчя у бік якоїсь незримої цілі. Але коли я повернув голову, щоб поглянути на близьку вже бурю, перед очима моїми постало приголомшливе та страхітливе видовище. За верхівками міських мурів, немовби сотворене чорною магією чи працею джинів, здійнялося інше місто, високі вежі якого швидко рухалися вперед під налитою червінню банею полум’яної хмари!
Я озирнувся ще раз і помітив, що ті вежі були тотожні з тими, що я побачив удалині на рівнині. Поки я йшов через ліс, вони завдяки якійсь невідомій рушійній силі подолали чимало миль і наблизилися до Міста Співочого Полум’я. Придивившись уважніше, щоб визначити спосіб їхнього пересування, я побачив, що усі вони встановлені не на колесах, а на коротких масивних ногах, схожих на колінчасті металеві колони, які надавали їм сягнистої ходи незграбних колосів. Кожна з тих веж мала шість або й більше таких ніг, і на кожній ближче до вершини були ряди величезних, схожих на очі отворів, з яких і вивергалися згадані раніше червоні та фіолетові вогненні громовиці.
Багатобарвний ліс був випалений дощенту тими вогнями, перетворившись на просіку спустошення завширшки з лігу, і сягав до самих мурів. Між тими рухомими вежами та Містом Полум’я не лишилося нічого, крім смуги чорної пустелі, що курилася парою. А тоді просто перед моїми очима довгі промені зметнулися від веж, штурмуючи гордовиті, мов гірські бескиди, вершини міських мурів, і найвищі парапети потекли під їхньою дією, неначе лава. То була картина, до краю сповнена жаху і величі, але вже наступної миті її заступили міські будівлі, поміж якими ми тепер пірнали. Велетенські лускокрилі істоти, що несли мене, линули вперед зі швидкістю орлів, які шукають шляху до свого гнізда. Впродовж того дивовижного лету мене полишили здатність свідомо мислити та сила волі; під час нього я жив лише тією запаморочливою свободою повітряного руху, від якої перехоплювало подих, сноподібною левітацією над заплутаним лабіринтом неосяжних і дивоглядних кам’яних громадь. Насправді, багато чого з баченого у тому Вавилоні архітектурних споруд я просто не усвідомлював, і лише згодом, у спокійнішому світлі спогадів зумів надати багатьом своїм враженням чіткої форми та сенсу.
Моя свідомість була потьмарена незмірністю та незвичністю всього, що мені випало узріти; я лише невиразно усвідомлював, що на місто за нами обрушилася катаклізмічна, нищівна сила, і що ми летимо вперед, рятуючись від загибелі. Я розумів, що ворожі сили, яких я не міг уявити, провадили війну, використовуючи неземне озброєння та техніку з метою, яка була поза межами мого розуміння, але натоді в усьому цьому мені вбачалися радше стихійна веремія та невиразний, безособовий жах якоїсь космічної катастрофи.
Ми летіли далі, все більше й більше заглиблюючись у місто. Під нами швидко пропливали широкі пласкі дахи, схожі на тераси яруси балконів, а також, наче тьмаві потоки у неймовірній глибині, мощені блоками хідники. Повсюди — навколо нас і над нами — височіли прості кубічні шпилі та призматичні моноліти; на деяких дахах ми бачили смаглявих, подібних до атлантів мешканців міста, які рухалися статечно й велично, наче статуї, або застигли у поставах, які виражали незрозуміле смирення та розпач. Усі вони обернули свої обличчя до полум’яної хмари, усі були беззбройні, і я ніде не бачив жодної техніки, яку можна було використовувати з метою збройного спротиву.
Та хоч як швидко ми летіли, хмаровище, що здіймалося на небі, сунуло швидше, і його темна баня, що раз у раз заливалася червоним жевривом, устигла накрити своїм склепінням край міста та вже впіймала далекі небеса в тенета своїх павутиноподібних паростків, які невдовзі мали вп’ястися у протилежний край небосхилу. Міські будівлі то темнішали, то світлішали у періодичних спалахах її блискавиць, і всіма клітинами свого тіла я відчував болісну пульсацію тих громових вібрацій.
Невиразно й туманно збагнув я, що крилаті істоти, які несли мене між собою, були пілігримами і прямували до Храму Полум’я. Я дедалі сильніше й сильніше усвідомлював той вплив, який, напевно, справляла на мене зоряна музика, що лилася із самого серця храму. В довколишньому повітрі відчувалися м’які, утішні вібрації, що немовби поглинали та зводили нанівець ті шалені дисонанси, якими сповнював простір нечутний грім. Я відчув, що ми влітаємо у зону містичного прихистку, зоряної та небесної безпеки, де мої розтривожені чуття зазнали зміни і стали водночас заколисаними та піднесеними.
Прегарні крила гігантських нетель почали хилитися додолу. На деякій відстані перед нами і під нами я помітив велетенське громаддя, в якому одразу впізнав Храм Полум’я. Ми спускалися все нижче й нижче над обширом площі, що оточувала храм і вже сама собою виклика́ла святобливий захват; а тоді мене внесли досередини крізь величний, повсякчас відчинений вхід і понесли далі високим коридором з тисячею колон. Ми ніби потрапили до коридору Карнака305 в якомусь із титанічних світів. Нас огорнула таємнича сутінь, і здавалося, що ми линемо до чиїхось володінь — таких прадавніх, що існували ще до народження земного світу, таких неосяжних, що могли б умістити в собі міжзоряні простори; і ми летіли крізь цей безмір, неначе крізь оточену стовпами печеру, що вела до самого осердя якоїсь далекої зірки.
Скидалося на те, що ми були останніми та єдиними пілігримами, і що вартові покинули свій храм, адже ми не зустріли нікого в тому оповитому мороком і оточеному сонмищем колон обширі. За якийсь час довколишня сутінь почала розвиднюватися, і ми влетіли у промінь світла, а тоді до неозорого центрального чертогу, в якому злинав у височінь фонтан зеленого полум’я.
Пригадую лише враження, яке справили на мене
