Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Від цього другого склепу навсібіч відгалужувалися проходи, що вели до справжнього лабіринту. Тут попід стінами вишикувалися врочисті ряди череватих урн. Вони були зроблені з того самого матеріалу, що й чаша-кадильниця, одначе сягали вище за людські голови та були щільно заткнуті корками з кутастими ручками. Між тими урнами залишався обмежений простір, в якому ми могли пройти лише по двоє. Коли вдалося витягти один із тих корків, ми побачили, що урна була по самі вінця заповнена попелом і обвугленими фрагментами кісток. Безсумнівно (як це й донині заведено серед марсіан), йоргі зберігали в одній урні кремовані рештки цілих родин.
Коли ми рушили далі, навіть Октейв поринув у мовчання, ніби на зміну його дотеперішньому захвату прийшло щось на кшталт замисленого благоговіння. А решту з нас, усіх до одного, гнітили густий морок і неуявленна прадавність, в які ми з кожним кроком заглиблювалися все далі й далі.
Тіні тріпотіли перед нами, неначе страхітливі, спотворені крила примарних кажанів. Навколо не було нічого, крім пилу, дрібного, немов атоми минулих епох, та урн із попелом давно вимерлого народу. Але в одному зі склепів я побачив якусь темну побрижену пляму круглої форми, що чіплялася до стелі, наче висохлий гриб. Дістатися плями було неможливо, тож ми якийсь час роздивлялися її, висуваючи чимало марних здогадів щодо її природи, а тоді подалися далі. Хай як це дивно, але тієї миті я чомусь не згадав про той зморщений тінявий об’єкт, який бачив або ж наснив уночі.
Не маю анінайменшого уявлення про те, як далеко ми встигли зайти, коли натрапили на останній склеп, але мені здавалося, ніби ми блукаємо в тому забутому підземному світі вже багато років. Повітря ставало дедалі смердючішим і дедалі менш придатним для дихання, набирало густини, неначе просякало осадом матеріальної гнилості; ми вже ладні були повернутися назад. А тоді, діставшись кінця довгої катакомби, вздовж якої по обидва боки стояли ряди урн, ми геть несподівано опинилися перед глухою стіною.
Тут ми натрапили на одне з найдивніших і найтаємничіших своїх відкриттів — на муміфіковану та неймовірно висушену постать, яка стояла, випроставшись, попід самою стіною. Та фігура мала більше семи футів заввишки, була бітумно-брунатна та повністю оголена, якщо не брати до уваги чогось на кшталт чорного каптура, який вкривав верхню частину голови і зморщеними складками спадав обабіч. Судячи з трьох рук і загальних обрисів, цей марсіанин явно був одним із прадавніх йоргі — можливо, єдиним представником цієї раси, чиє тіло донині залишилося неушкодженим.
Усіх нас пройняв неописанний трем від самої думки про істинний вік цієї висохлої істоти, яка в сухому повітрі склепу збереглася впродовж усіх історичних і геологічних змін, яких зазнала планета, щоб протривати до наших часів і постати перед нами як зрима ланка між сучасністю та втраченими циклами.
А тоді, присвітивши ліхтариками і придивившись уважніше, ми побачили, чому та мумія зберігала стояче положення. Вона була прикута до стіни важкими металевими обручами, які обхоплювали її за щиколотки, за коліна, за поперек, за плечі та за шию й були настільки глибоко роз’їдені та потемнілі від якоїсь іржі, що з першого погляду ми їх у тінях і не розгледіли. Коли ж ми ретельніше оглянули дивний каптур на голові мумії, той ще сильніше нас спантеличив. Він був вкритий тонким, схожим на плісняву пухом, занечищеним і запорошеним, як прадавнє павутиння. Не знаю, що са́ме, але щось у тому каптурі було гидким і відразливим.
— Слово честі! Оце — справжня знахідка! — вигукнув Октейв, тицьнувши ліхтариком у бік муміфікованого обличчя, і тіні, ніби живі істоти, заворушились у глибоких ямах очних западин, на величезних потрійних ніздрях і широких вухах, які випиналися під каптуром.
І досі спрямовуючи промінь свого ліхтарика вгору, Октейв простягнув вільну руку і легенько доторкнувся до тіла мумії. І хоч яким обережним був той дотик, уся нижня частина бочкоподібного тулуба, ноги, долоні та передпліччя мумії враз розсипалися на порох, і лише голова, верхня частина тіла та плечі так і лишилися висіти у металевих заковах. Процес розкладу виявився навдивовижу нерівномірним, адже на позосталих частинах тіла не було помітно ані сліду руйнації.
Октейв розпачливо скрикнув, а тоді почав кашляти і чхати, коли його оповила хмара брунатного праху, що невагомо полинула в повітрі. Ми ж, решта, відійшли назад, аби уникнути того праху. А тоді над хмарою, що ширилася склепом, я побачив неймовірну річ. Кутики чорного каптура на голові мумії почали відгортатись та посмикуватися, тоді він забився у відразливих корчах і впав зі зморщеного черепа, згортаючись і розгортаючись у повітрі. А потім звалився на непокриту голову Октейва, який, до краю збентежений раптовим розпадом мумії, залишився стояти попід самою стіною. І тієї миті, пройнятий глибоким жахом, я згадав ту істоту, що виповзла, наче гусінь, із тіней Йог-Вомбіса при світлі місяців-близнюків і віддалилася, немов уривок нічного видіння, щойно я отямився від напівсну і поворухнувся.
Щільно, неначе напнутою тканиною, обліпивши голову Октейва, істота накрила його волосся, чоло та очі. Той зайшовся диким, пронизливим криком, незв’язно благаючи про допомогу і несамовито смикаючи пальцями за каптур, але не зміг послабити його хватки. Тоді його крики переросли в божевільне крещендо агонії, немов його катували якимось пекельним знаряддям тортур; він сліпма затанцював і застрибав склепом, і хоч ми всі кинулися вперед, намагаючись дістатися Октейва та звільнити від тої химерної ноші, йому з дивовижною вправністю раз у раз вдавалося нас уникати. Все це було незбагненним, неначе нічний кошмар, однак істота, що впала на голову нашого ватажка, була, вочевидь, якоюсь формою марсіанського життя, котра всупереч усім відомим законам науки вижила у тих предковічних катакомбах. Треба було зробити все можливе, щоб визволити Октейва з її лабет.
Ми спробували приступитися до нашого очманілого очільника зусібіч — задум, який мало бути нескладно втілити у досить вузькому просторі між останніми урнами та стіною. Але Октейв, кинувшись геть у спосіб надто немислимий з огляду на його осліплений стан, обігнув нас усіх і, промчавши вперед, зник серед урн, за якими починався заплутаний підземний лабіринт.
— Боже мій! Що з ним сталося? — скрикнув Гарпер. — Він поводиться, немов одержимий.
Часу на обговорення цієї загадки ми, вочевидь, не мали, тож усі гуртом, так швидко, як дозволяв наш приголомшений стан, побігли слідом за Октейвом. У довколишній пітьмі ми втратили його з поля зору, а діставшись першого розгалуження склепів, зупинилися, не маючи певності щодо того, який з коридорів він обрав. Коли це раптом з найдальшої катакомби ліворуч від нас долинув пронизливий крик, який повторився декілька разів поспіль. Було в тих криках щось химерне та несьогосвітнє, щось таке, що могло бути зумовлене давно застояним повітрям або ж акустичними особливостями цих розлогих підземель. Але чомусь я не міг уявити, що ті волання злітають із людських вуст — принаймні, не з вуст живої людини. У них вчувалась якась бездушна, механічна агонія, немовби вони вирвалися з горлянки опанованого дияволом трупа.
Спрямовуючи промені ліхтариків у хисткі, зникомі тіні, ми помчали між
