Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
VI. Внутрішня Сфера
У тому приголомшеному й хаотичному сум’ятті, що охопило мої відчуття, не залишалося місця для страху та часу для тривоги. Я був ошелешений усім пережитим, а на додачу мною опанував подібний до дії якогось наркотика чар Полум’я, і це навіть попри те, що я не міг чути його фатального співу. Здається, я намагався пручатися, смикався і прагнув вирватися з мацакоподібних рук, які обвивалися навколо мене, проте лускокрилі не звертали на мої борсання жодної уваги; було очевидно, що вони не усвідомлюють нічого, крім дедалі вищого полум’яного струменя та його вабливої музики.
Хай там як, а пригадую, що коли ми наблизилися до колони вогню, який шугав у височінь, я насправді не відчув того жару, який очікував відчути. Натомість тієї миті усі мої фібри пройняв такий невимовний трепет, ніби крізь мене линули хвилі небесної енергії та деміургічного екстазу. А тоді ми влетіли у Полум’я…
Як і Енґарт до мене, я вважав за саме собою зрозуміле, що кожного з тих, хто кидався у Полум’я, спостигало миттєве, хоча й блаженне знищення. Я очікував, що та доля, якої я зазнаю, полягатиме у швидкому палахкотливому розчиненні у вогні, одразу після якого настане нічогість цілковитого знищення. Одначе те, що сталося насправді, перевершило найсміливіші з можливих припущень, і в убогій людській мові бракує засобів, щоб передати бодай найзагальніше уявлення про те, що я тоді пережив.
Полум’я огорнуло нас, як зелена завіса, заступаючи собою величний чертог, а тоді мене немовби підхопило і піднесло в наднебесні височини у спрямованому вгору водоспаді вершинної сили та божистого екстазу та у всеосяйному світлі. Здавалося, ніби ми з моїми супутниками досягли богоподібного єднання з Полум’ям, що кожнісінький атом наших тіл зазнав трансцендентального розширення і був окрилений ефірною легкістю.
Це було так, неначе ми більше не існували окремо, а лише як одна божественна, неподільна сутність, яка зринала у височінь, вириваючись із тенет матерії за межі часу та простору, аби дістатися неуявленних берегів. Невимовною була радість і безмежною була свобода того злету, в якому ми, здавалося, вже промайнули зеніт найвищої зірки. А тоді, ніби здійнявшись разом із Полум’ям до його кульмінації, сягнувши його найвищої точки, ми виринули на поверхню й зупинилися.
Мої відчуття знемоглися від захвату, очі засліпило сяйво полум’я; світ, на який я зараз дивився, видавався неозорою арабескою незнайомих форм і бентежних відтінків спектру іншого, ніж той, до якого звикли наші очі. Той світ кружляв перед моїми запамороченими очима, наче лабіринт гігантських самоцвітів, оповитий плетивом променів і плутаниною полисків, і лише поволі, поступово мені вдалося відновити лад у розбурханій каламуті своїх відчуттів і розрізнити деталі довкілля.
Повсюди навколо мене простяглися нескінченні алеї суперпризматичних307 опалів та гіацинтів; арки та стовпи з ультрафіолетових самоцвітів, з напівпрозорих сапфірів, неземних рубінів і аметистів, і весь цей простір був залитий багатоколірним сяйвом. Здавалося, ніби я ступаю по самоцвітах, а наді мною здіймається всіяне самоцвітами небо.
Невдовзі, коли моє відчуття рівноваги відновилося, а очі пристосувалися до нового діапазону сприйняття, я почав помічати справжні риси того краєвиду. Разом з двома схожими на нетель істотами, які ще й досі трималися обабіч мене, я стояв на траві, вкритій мільйонами квітів, серед дерев якогось райського саду, плоди, листя, цвіт і стовбури яких мали форми, що виходили далеко за межі уявлень про тривимірне життя. Граційність їхнього схиленого віття, їхнього візерунчастого листя було неможливо описати земними словами, якими зазвичай змальовують лінії та контури; ця рослинність видавалася зітканою з чистої ефірної субстанції, такої напівпрозорої, що крізь неї лилося емпірейське308 світло, і через цю світлопроникність у мене спершу склалося враження, ніби простір навколо мене сповнений самоцвітами.
Я дихав напоєним нектаром повітрям, а земля під моїми ногами була невимовно м’яка та пружна, немовби складалася з якоїсь форми матерії, вищої за нашу. Усе моє тіло до краю переповнювали відчуття невагомості та благості, жодного сліду втоми чи нервовості, на які цілком можна було очікувати після небувалих і дивовижних подій, в яких мені довелося взяти участь. Я не відчував розумового розладу чи сум’яття, а ще, окрім здатності розпізнавати незнайомі кольори та неевклідові форми, помітив, що мої тактильні відчуття почали зазнавати такої предивної зміни та посилення, що мені здавалося, ніби я набув можливості торкатися віддалених об’єктів.
Променисте небо було сповнене багатобарвними сонцями, подібні до яких могли б осявати світ якоїсь багатосонячної системи; але поки я на них дивився, їхнє сяйво зробилося м’якшим і тьмянішим, а яскраві полиски дерев і трави поступово стали приглушеними, ніби раптово огорнуті присмерком. Мене вже годі було чимось здивувати у тому безмежжі див і таємниць, і, мабуть, годі було знайти щось таке, у що я не пойняв би віри. Та коли щось і могло мене приголомшити чи видатися неймовірним, то це людське обличчя — обличчя мого зниклого друга, Джайлза Енґарта, яке тієї миті вигулькнуло з-поміж згасних самоцвітів того лісу, а слідом за ним — обличчя іншого чоловіка, в якому я завдяки баченим раніше світлинам упізнав Фелікса Еббонлі.
Вони вийшли з-під пишного гілля та зупинилися переді мною. Обидва були вбрані у шати із сяйливих тканин, тонших за східний шовк, неземного крою та візерунку. Обидва мали водночас радісний і замислений вигляд, а їхні обличчя були позначені дещицею тієї самої напівпрозорості, що була притаманна тамтешнім ефірним плодам і квітам.
— Ми тебе чекали, — привітався Енґарт. — Мені спало на думку, що, прочитавши мій щоденник, ти можеш піддатися спокусі повторити той самий експеримент бодай лише для того, щоб пересвідчитися, був той звіт істиною, а чи вигадкою. Це — Фелікс Еббонлі, з яким, здається, у тебе ще не було нагоди познайомитися.
Я здивувався, виявивши, що можу чути його голос настільки легко та ясно, і запитав себе, чому просочена анестезійним розчином вата так швидко припинила діяти на мої слухові нерви. А втім, такі деталі були надто дріб’язковими на тлі того приголомшливого факту, що я знайшов Енґарта та Еббонлі; що вони, як і я, залишилися живі, спізнавши неземного раювання Полум’я.
— Де ми? — запитав я, коли Енґарт нас познайомив. — Зізна́юсь, я геть спантеличений і не можу збагнути того, що сталося.
— Зараз ми у місці, що зветься Внутрішнім Виміром, — пояснив Енґарт. — Це — сфера простору, матерії та енергії, що є вищою за ту, до якої ми провалилися з Кратер-Ріджу. Єдиний вхід до цієї сфери лежить через Співоче Полум’я у місті Ідмосі. Той полум’яний фонтан породжує та підтримує існування Внутрішнього Виміру, і всі, хто кидається у Полум’я, у такий спосіб підносяться до вищого рівня вібрацій; для них Зовнішні Світи більше не існують. Природа самого Полум’я є незнаною, відомо лише, що воно є фонтаном чистої енергії, який джерелує зі скельної породи під Ідмосом і завдяки своїй палкості виходить за межі розуміння смертних.
Він зупинився і, схоже, якийсь час уважно придивлявся до тих крилатих істот,
