Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

— Сам я пробув тут не так довго, аби багато чого навчитися, однак дещо з’ясував; і ми з Еббонлі встановили щось на кшталт телепатичного зв’язку з іншими істотами, які пройшли крізь Полум’я. Багато з них не мають ані усної мови, ані органів мовлення, і самі їхні способи мислення за своєю суттю відмінні від наших, оскільки розвиток їхніх органів чуття відбувався іншими шляхами, а умови життя у світах, з яких вони прийшли, значно відрізняються від наших. Одначе деякі образи передавати вдається. 

Істоти, що прибули з тобою, намагаються мені щось сказати, — провадив він далі. — Схоже, ти й вони — останні пілігрими, яким вдалось увійти до Ідмосу та дістатися Внутрішньої Сфери. Проти Полум’я та його хранителів пішли війною правителі Зовнішніх Земель, адже надто вже багато їхніх підданців скорилися принадній силі співочого фонтану і зникли у вищій сфері. Зараз їхні війська взяли Ідмос в облогу і руйнують міські мури ударами енергії з рухомих веж. 

Тепер я почав розуміти багато з того, що дотепер було неясним, і розповів Енґартові про те, що бачив. Він із серйозним виглядом вислухав мене, а тоді мовив так: 

— Раніше чи пізніше ця війна мала початися, цього боялися давно. У Зовінішніх Землях шириться чимало легенд про Полум’я та долю тих, що піддалися його принадності, однак істина невідома нікому, або ж украй мало є тих, хто про неї здогадується. Більшість, як і я колись, вважають, що на кожного з тих, хто потрапляє у Полум’я, чекає один кінець — знищення; а ті, що підозрюють про існування Внутрішнього Виміру, ненавидять його як спокусу, що зводить на манівці бездіяльних мрійників, віднаджуючи їх від буденної реальності. Його вважають або смертельною і шкідливою химерою, або звичайнісіньким поетичним маренням, або ж чимось на кшталт опійного раю. 

Я маю розповісти силу-силенну всього про Внутрішню Сферу та про закони й умови буття, що їм ми підкоряємося тепер, коли усі атоми, з яких складаються наші тіла, зазнали зміни вібрацій, побувавши у Полум’ї. Але наразі не час продовжувати цю розмову, адже великою є ймовірність того, що просто зараз усі ми перебуваємо у страшній небезпеці: самому існуванню Внутрішнього Виміру, а разом із ним — і нашому власному загрожують ті зловорожі сили, які руйнують Ідмос. 

Дехто каже, що Полум’я є невразливим, що його чиста сутність не піддасться згубному впливові будь-яких нижчих променів і що його джерело залишиться непроникним для блиставиць Зовнішніх Володарів. Але більшість боїться катастрофи й гадає, що сам фонтан зникне, коли Ідмос зруйнують до скельної породи, на якій його зведено. 

Зважаючи на цю загрозу, що нависла над нами, ми більше не можемо баритися. Існує шлях, який дозволяє вийти з Внутрішньої Сфери до іншого, дальшого Космосу в іншій нескінченності — до Космосу, про який і помислити не могли земні астрономи чи астрономи зі світів навколо Ідмоса. Більшість пілігримів, перебувши тут якийсь час, вирушають до світів іншого всесвіту; ми з Еббонлі чекали лише на твій прихід, перш ніж рушити слідом за ними. Мусимо поквапитись і не гаяти більше часу, інакше нас спіткає загибель. 

Поки він говорив, дві нетлеподібні істоти, схоже, вирішивши доручити мене турботі моїх друзів-людей, здійнялися у повітря, що переливалося, неначе багатобарвні самоцвіти, та, розпластавши крила, полинули удалечінь понад райськими краєвидами, дальші алеї яких губилися в небесному сяйві. Тепер обабіч мене стали Енґарт із Еббонлі, й один узяв мене під ліву руку, а інший — під праву. 

— Спробуй уявити, що ти летиш, — мовив Енґарт. — У цій сфері левітація та політ є цілком можливими, варто лише напружити силу волі. Незабаром ти навчишся. Хай там як, а ми підтримуватимемо й настановлятимемо тебе, аж поки ти призвичаїшся до нових умов і вже не потребуватимеш нашої допомоги. 

Я виконав його настанову й сформував у думці образ себе самого у процесі лету. Мене вразила ясність і правдоподібність цього думкообразу, та ще більше приголомшило те, що той образ ставав дійсністю! Без особливих зусиль, але з характерним відчуттям польоту уві сні ми втрьох відірвалися від землі, що виблискувала самоцвітами, та легко й швидко полинули вперед і вгору, крізь пронизане яскравим промінням повітря. 

Будь-яка моя спроба описати те, що́ я тоді пережив, була б заздалегідь приречена на невдачу, адже тієї миті в мені немовби відкрився цілий новий спектр відчуттів із відповідними думкосимволами, для передачі яких у людській мові не існує слів. Я був уже не Філіпом Гастейном, а якоюсь більшою, сильнішою та вільнішою істотою, яка відрізнялася від колишнього мене настільки ж, як могла б відрізнятися особистість, що розвинулася під впливом гашишу чи кави309. 

Мною опанувало відчуття безмежної радості та визволення, до якого додавалася нагальна потреба поспішати, щоб устигнути втекти до інших світів, де радість, якій більше не загрожуватиме жодна небезпека, триватиме вічно. 

Коли ми летіли над полум’яними, світлосяйними лісами, моє зорове сприйняття тішила надзвичайної сили естетична насолода. Вона настільки перевершувала звичайну втіху, яку дарує споглядання приємного видовища, наскільки форми та барви цього світу перевершували роздільні здібності пересічного ока. Кожний мінливий образ був джерелом справжнього екстазу, і той екстаз лише посилився, коли весь краєвид, що розкинувся під нами, знову почав яснішати та повернув собі те палахкотливе, іскристе сяйво, в яке був убраний, коли я побачив його вперше. 

  VII. Руйнування Ідмоса 

Ми летіли на великій висоті, дивлячись вниз, на подібний до лабіринту ліс, який розкинувся на незчисленні милі, на довгі розкішні луки, на любострасні вигини пагорбів, на величні, як палаци, будівлі та води, що були чистими, неначе предковічні озера та річки Едему. Здавалося, що усе це трепетало й пульсувало, немов одна жива, осяйна, ефірна істота, а у сповненому блиску небі від сонця до сонця ширилися хвилі променистого захвату. 

Поки ми летіли, за якийсь проміжок часу я знову зауважив те часткове потьмарення світла, снодійне, дрімливе та журливе потьмяніння барв, після якого настав інший період екстатичного осяяння. Здавалося, що повільний, припливний ритм цього процесу узгоджувався зі здійманням і опаданням Полум’я, які Енґарт описав у своєму щоденнику, і я одразу запідозрив, що між цими двома явищами існує якийсь зв’язок. Щойно я встиг сформулювати цю думку, як усвідомив, що Енґарт щось говорить. А втім, я не був певен того, чи він промовляв до мене вголос, а чи я міг сприймати його ословлені думки завдяки якомусь іншому відчуттю, відмінному від слуху. Хай там як, а я зрозумів його зауваження: 

— Ти маєш слушність. Згасання і розгоряння фонтану та коливання його музики сприймаються у Внутрішньому Вимірі як затьмарення та осявання усіх зримих образів. 

Наш лет став швидшим, і я усвідомив, що мої супутники застосовували усю свою психічну енергію, прагнучи збільшити швидкість, з якою ми летіли. Землі, що розкинулися унизу під нами, розмилися, перетворившись на водоспад струменистих барв, на море швидкоплинного сяйва; здавалося, що ми мчимо вперед, неначе зорі в полум’яному ефірі. Неможливо передати словами екстаз того нескінченного ширяння у небесній височині й ту тривогу, яку я відчував під час стрімкої втечі від незнаної загибелі. Однак я ніколи не забуду ані тих відчуттів, ані того стану невимовної єдності та порозуміння, що панувало між нами трьома. Спомин про усе це назавжди оселився у найглибших