Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Вулиці нагадували над усяку міру розтягнутий та заплутаний лабіринт якогось нічного кошмару, але музика вела нас навпростець, і дорогою нам завжди зустрічалися інші пілігрими. Нас несло до мети нашої подорожі, неначе людей, підхоплених якоюсь потужною течією. Коли ми пройшли коридором, оточеним гігантськими колонами, та наблизилися до обителі полум’яного фонтану, відчуття навислої загрози водномить ожило в моєму мозку, і я знову спробував застерегти Еббонлі. Однак усі мої запевнення та умовляння були марними: він був глухим, наче яка машина, і нечулим до будь-чого, крім тієї смертоносної музики; виразом обличчя та рухами він нагадував сновиду. Навіть коли я схопив і струсонув його з усією люттю, на яку тієї миті спромігся, він і далі геть не помічав моєї присутності.
Тлумище паломників, які прийшли здійснити обряд поклоніння, було більшим, аніж під час мого першого візиту. Коли ми увійшли до святилища, струмінь чистого, розпеченого набіло полум’я рівномірно здіймався вгору, водночас співаючи з чистим запалом і екстазом зірки, що самотою сяє у космосі. І знову полум’я своїми невимовними тональностями розповідало мені, яким блаженством буде померти нетлею в його горіплинному струмені, про безмежну радість і тріумф миттєвого єднання з його стихійною сутністю.
Полум’я сягнуло вершини, і його гіпнотична принадність стала майже нездоланною навіть для мене. Їй вже піддалося чимало наших супутників, і першою принесла себе в жертву та гігантська лускокрила істота. Слідом за нею зі страхітливою швидкістю кинулося четверо інших створінь, які були представниками різних еволюційних типів.
Частково підкорений тою музикою, я напружував усі сили, щоб опиратися тому смертельному зневоленню, і майже забув про Еббонлі. Коли ж я спохопився, було надто пізно навіть думати його зупинити: він уже помчав уперед водночас урочистими і нестямними, неначе початок якогось ритуального танцю, стрибками і стрімголов кинувся у полум’я. Те полум’я огорнуло його, на мить бурхнуло вгору ще сліпучішою зеленню — та й по всьому.
Повільно, ніби виринаючи із затерплих центрів мозку, до моєї свідомості прокрався жах, і саме він допоміг мені здолати силу того небезпечного гіпнозу. Я відвернувся і, поки численні пілігрими наслідували приклад Еббонлі, втік зі святилища та з міста. Не знаю чому, але що далі я відходив від міста, то слабшим ставав мій жах; і я дедалі сильніше усвідомлював, що заздрю долі свого товариша і що мені цікаво дізнатися, що́ він відчув, танучи у вогні…
А зараз, пишучи це, я запитую себе, навіщо я знову повернувся до людського світу. Слова не здатні передати того, що я побачив і пережив, та зміни, що відбулася в мені під дією незбагненних сил у світі, про саме існування якого жодний смертний навіть не відає. Література — не більше ніж тінь тіні299. Життя з його надміру довгою низкою одноманітних, знов і знов повторюваних днів є нереальним і не має сенсу, надто зараз, коли я порівнюю його з прекрасною смертю, яку я міг спізнати, з тією чудовою загибеллю, до котрої ще не пізно повернутися.
Я більше не маю волі чинити спротив тій непозбувній, наполегливій музиці, яку я знову й знову чую у своїй пам’яті. І, здається, не існує жодних причин їй опиратися… Завтра я повернуся до того міста.
IV. Третій відчайдух
Навіть перечитавши щоденник свого друга, Джайлза Енґарта, стільки разів, що майже вивчив його напам’ять, я, Філіп Гастейн, і тоді ще не мав певності щодо того, були описані в ньому події вигадкою, а чи правдою. Трансвимірні пригоди Енґарта й Еббонлі, Місто Полум’я з його дивними мешканцями та пілігримами; самоофіра Еббонлі та натяк в останньому записі щоденника на повернення самого оповідача з тією самою метою — усе надто вже скидалося на перипетії, які Енґарт міг вимислити в одному зі своїх фантастичних романів, за які зажив заслуженої слави. Додайте до цього на позір неможливу та неймовірну природу всієї цієї розповіді — і ви легко зрозумієте мої вагання щодо того, чи приймати її за істину.
Одначе, з другого боку, загадка зникнення цих двох і досі залишалася нерозгаданою та неприступною. Обоє були добре відомими: один як письменник, другий — як художник; в обох справи йшли пречудово, жоден не мав ніяких серйозних клопотів або негараздів, тож їхнє зникнення, з огляду на всі ці обставини, було складно пояснити, ґрунтуючись на якомусь іншому, менш незвичному та дивовижному мотиві, ніж той, про який йшлося в Енґартовому щоденнику. Спершу, як я вже зазначав у передньому слові до щоденника, мені здавалося, що уся ця справа цілком могла бути занадто вигадливою витівкою, проте ця теорія ставала дедалі менш правдоподібною мірою того, як спливали тижні та місяці, потім вони поволі склалися в рік, а гадані жартівники так і не повернулися.
Тепер я нарешті можу засвідчити істинність усього, про що написав Енґарт, — ба навіть більше, адже я теж побував у Ідмосі, Місті Співочого Полум’я, і також спізнав неземні пишноти та блаженство Внутрішнього Виміру. І перш ніж це видіння згасне, я мушу про все розповісти, хай як сумнівно і недоладно звучатиме моя розповідь, вбрана у недолугі слова людської мови. Адже ані мені, ані будь-кому іншому більше ніколи не судилося побачити і пережити того, про що я оповім.
Нині сам Ідмос лежить руїною; Храм Полум’я було знищено до самих підмурівків у скельних породах, а джерело фонтану співочого полум’я зникло, зазнавши непоправних пошкоджень. Внутрішній Вимір щез, мов луснула бульбашка, у тій великій війні, якою пішли на Ідмос правителі Зовнішніх Земель…
Відклавши зрештою Енґартів щоденник, я не міг забути тих надзвичайних і дратівних проблем, які він порушував. Оповідь мого друга відкрила переді мною перспективи, які хоч і були невиразні, проте наводили на нескінченні роздуми та невідступно мене переслідували, знову і знову розбурхуючи уяву натяками на недорозкриті таємниці. Мені не давала спокою ймовірність того, що за усім цим міг стояти якийсь великий і містичний сенс, якась космічна дійсність, над якою оповідач відслонив лиш край завіси. З плином часу я усвідомив, що раз у раз поринаю в роздуми і що мною дедалі сильніше опановують непереборна цікавість і відчуття чогось такого, що не до снаги вигадати жодному письменникові, спираючись на саму лише власну фантазію.
На початку літа 1931 року, закінчивши роботу над новим романом про міжпланетні пригоди, я вперше відчув, що можу перепочити і присвятити вільний час проєкту, який так часто спадав мені на думку. Впорядкувавши справи та довівши до ладу літературні труди й кореспонденцію на той випадок, якщо не повернусь, я залишив свій дім в Оберні300 під приводом тижневих вакацій. Насправді ж я подався до Вершини, маючи на думці якнайуважніше дослідити місцевість, серед якої Енґарт із Еббонлі зникли з поля зору.
З дивними відчуттями навідавсь я до тієї покинутої хатини на південь від Кратер-Ріджу, яку свого часу винаймав Енґарт, і побачив у ній грубий саморобний стіл, збитий із соснових дощок, за яким мій друг писав свого щоденника і на якому залишив його в запечатаному пакунку, котрий мали надіслати мені після того, як він піде.
Ту хижку огортала якась химерна задумлива самотність, немовби безмежні нелюдські простори вже
