Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Я можу тебе відвести, — сказав Кітай. — Кому ти хочеш надіслати листа?

— Моаґ, — Жинь розвернулася й почала спускатися до міста.

Кітай пішов услід за нею.

— Нащо?

— Їй дещо треба знати. — Вона вже подумки склала послання. Якщо — ні, коли — вона покине Республіку, їй знадобиться союзник. Хтось, хто зможе швидко забрати її з міста. Хтось, не пов’язаний з Республікою.

Моаґ брехуха, але в Моаґ є кораблі. А тепер над нею висів смертний вирок, про який вона не знала. Це давало Жинь важіль для впливу, а отже, й союзника.

— Називай це страховкою, — сказала вона.

Просуваючись зі швидкістю течії, Імперський флот досягнув каналу на світанку. Це дало Арлону ще шість годин на підготовку. Вейсжа наказав своєму війську спати почергово двогодинними змінами, щоб вони могли зустріти Міліцію з якомога більшою витримкою.

Жинь розуміла, що в цьому є раціональне зерно, але не знала, як їй заплющити очі. Усе її тіло вібрувало від нервової енергії. Навіть просто всидіти на місці було непросто. Вона мала б рухатися, бігати, бити щось.

Жинь походжала біля казарм. Навколо неї в повітрі танцювали невеликі язики полум’я, закручуючись ідеальними колами. Так вона почувалася хоча б трохи краще. Це був доказ того, що вона ще бодай щось могла контролювати.

Хтось відкашлявся. Жинь розвернулася. Біля дверей стояв Неджа, з почервонілими очима, неголений.

— Що сталося? — різко запитала вона. — Щось…

— Мені наснився сон, — пробурмотів він.

Жинь здійняла брову.

— І?

— Ти загинула.

Вона змусила полум’я зникнути.

— Та що з тобою коїться?

— Ти загинула, — повторив він. Неджа говорив нечітко, немовби був присутній тут лише наполовину, немовби малий школяр, який знуджено цитує класичні тексти. — Ти… Тебе підстрелили над водою. Я бачив, як твоє тіло плаває на поверхні. Ти була така спокійна. Я бачив, як ти тонула, і не міг тебе врятувати.

Він заплакав.

— Що за чорт, — пробурмотіла вона.

Він що, напився? Накурився? Жинь не знала, що їй робити, і розуміла лише те, що не хоче лишатися з ним наодинці. Вона глянула на казарми. Що станеться, якщо вона просто піде?

— Прошу, не йди, — сказав Неджа, немовби прочитавши її думки.

Вона склала руки на грудях.

— Не думала, що тобі колись захочеться мене побачити.

— Звідки такі думки?

— Бо було б краще, якби ми померли, — сказала вона. — Хто це сказав?

— Я не мав на увазі, що…

— Тоді що? На кому ти зупинився б? Суні, Бадзі, Алтань… Ми всі чудовиська в твоїй книзі, хіба не так?

— Я розізлився, бо ти назвала мене боягузом…

— Бо ти і є боягуз! — крикнула вона. — Скільки людей загинуло на Бояні? Скільки загине сьогодні? Але ж ні, Їнь Неджа має силу зупинити річку, та не зробить цього, бо він до всирачки боїться татуювання в себе на спині…

— Я ж казав, воно болить…

— Воно завжди болить. Але ти однаково прикликаєш богів. Ми солдати… Ми жертвуємо тим, чим мусимо, хоч там що стоїть на кону. Але по-моєму, ти ставиш власний комфорт вище за шанс завдати Імперії нищівного удару…

— Комфорт? — повторив Неджа. — Думаєш, ідеться про комфорт? — Ти знаєш, як воно було, коли я опинився в тій печері? Ти знаєш, що він зі мною зробив?

— Так, — сказала вона. — Точнісінько те ж саме, що Фенікс зробив зі мною.

Вона розуміла Неджин біль. Але просто не співчувала йому.

— Ти поводишся, курва, як дитина, — сказала вона. — Ти генерал, Неджа. Виконуй свій обов’язок.

Його обличчя потемніло від гніву.

— Лише тому, що ти вирішила шанувати свого мучителя, це не означає, що ми всі…

Жинь напружилася.

— Ніхто мене не мучив.

— Жинь, я знаю, що це неправда.

— Йди до біса.

— Вибач. — Він підняв руки, здаючись. — Послухай… Мені справді прикро. Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про це. Я не хочу сваритися.

— Тоді нащо ти тут?

— Бо ти можеш там загинути, — сказав він. — Ми обоє можемо загинути. — Слова лилися з нього потоком, немовби він боявся, що якщо замовкне, то в них закінчиться час, немовби він мав лише цей єдиний шанс. — Я бачив, як усе трапилося, я бачив, як ти стікала кров’ю у воді, і не міг нічим зарадити. Це було найгірше.

— Ти обкурився? — наполегливо запитала вона.

— Я просто хотів залагодити все між нами. Що для цього потрібно? — Неджа розвів руки. — Я повинен дозволити тобі себе вдарити? Ти цього хочеш? То вперед, ну ж бо. Я навіть не ворухнуся.

Жинь майже виконала його прохання. Але щойно вона стиснула кулак, її злість розтанула.

Чому щоразу, коли вона дивилася на Неджу, їй хотілося або вбити його, або поцілувати. Він змушував її почуватися страшенно лютою або дивовижно щасливою. От тільки поруч із ним вона не почувалася захищеною.

З ним не було нейтралітету, не було середини. Вона любила його, або ненавиділа, але не знала, як упоратися з обома почуттями.

Вона опустила кулак.

— Мені справді дуже прикро, — сказав Неджа. — Жинь, будь ласка. Я не хочу, щоб між нами все скінчилось ось так.

Він хотів було сказати ще щось, але його слова заглушило несподіване бамкання сигнальних гонгів. Звук розливався над казармами з такою гучною нагальністю, що Жинь бачила, як під її ногами тремтить земля.

У роті з’явився знайомий присмак крові. Вени заповнили паніка, страх і адреналін. Але цього разу вона не впала, їй не хотілося згорнутися калачиком і розхитуватися назад-уперед, доки все скінчиться. Тепер вона вже звикла до цього й могла використати ці почуття як пальне. Перетворити їх на жагу крові.

— Ми маємо зайняти позиції, — сказала Жинь і спробувала пройти повз Неджу до казарми, щоб узяти спорядження, але він схопив її за руку.

— Жинь, будь ласка… У тебе більше ворогів, аніж ти думаєш…

Вона з зусиллям вирвала руку.

— Відпусти!

Він заступив їй шлях.

— Я не хочу, щоб це стало нашою останньою розмовою.

— Тоді не помри, — сказала вона. — Проблему вирішено.

— Але Фейлень…

— Цього разу ми не програємо Фейленю, — сказала вона. — Ми переможемо й ми житимемо.

Він говорив, як налякана дитина, яка прокинулася після нічного жахіття.

— Але звідки ти знаєш?

Вона не знала, що змусило її це зробити, але вона поклала руку Неджі на плече. Це було не вибачення й не пробачення, а поступка. Визнання.

І лише на мить вона відчула натяк на той давній дух товариства, іскру, яку вона бачила колись, рік тому, у Сінеґарді, коли він кинув їй меча й вони билися спина до спини, коли вороги стали побратимами, які вперше за своє життя непохитно стояли на одному боці.

Жинь побачила це в тому, як він дивився на неї. Вона знала, що й він також це відчув.

— Між нами, у нас є вогонь і вода, — тихо сказала вона. — І я впевнена, що разом нам під силу здолати вітер.

Роздiл 31

— Я відчуваю,