Республіка Дракона - Ребекка Куанг
Офіцери ніяково засовалися.
Жинь було б легше, якби вона могла відокремитися від основної битви та займатися виключно Фейленем. Про решту флоту їй і думати не хотілося, бо ж правда полягала в тому, що з ним упоратися буде не так уже й легко. Їх менше, вони оборонялися й вони були в пастці.
Кітай говорив значно спокійніше, аніж почувалася Жинь.
— Існує чимало різних тактик, які ми ще можемо випробувати. Ми можемо спробувати розбити їх і захопити їхні військові кораблі. Важливо не підпустити фортецю до узбережжя, бо тоді цей бій за місто перетвориться на сухопутний.
— А війська Дзюня не такі вже й грізні, — додав Кулау. — Вони будуть виснажені. Міліція не звикла до морських боїв, їх нудитиме й млоїтиме. А наша армія навпаки створена для ведення бою в надрічковій смузі. Наші солдати відпочилі. Ми легко здолаємо їх.
Схоже, присутніх це не переконало.
— Є ще один варіант, якого ми не розглядали, — сказав генерал Ху після короткої паузи. — Ми можемо здатися.
Жинь неприємно вразило те, що ця пропозиція не викликала миттєвого заперечення.
Декілька секунд минули в тиші. Жинь глянула на Вейсжу, але не змогла зчитати його виразу обличчя.
— Це дуже погана ідея, — нарешті сказав Вейсжа.
— Зовсім ні. — Генерал Ху розпачливо глянув на присутніх. — Послухайте, про це думаю не лише я. Вони ж переб’ють нас. За всю історію ще ніхто не зміг відбитися, маючи таку чисельну перевагу ворога. Якщо ми складемо зброю зараз, то вціліємо.
— Як завжди, — повільно промовив Вейсжа. — Ви — голос здорового глузду, генерале Ху.
Генерал Ху відчув неабияке полегшення, але його усмішка зблідла, щойно Вейсжа продовжив.
— Чому ж не здатися? Наслідки не можуть бути такими вже й страшними. От тільки з усіх присутніх у цій кімнаті заживо здеруть шкіру, Арлон зруйнують. Будь-яка надія на демократичну реформу в Імперії зникне щонайменше на декілька наступних століть. Ви цього хочете?
Генерал Ху смертельно зблід.
— Ні.
— У моїй армії немає місця боягузам, — м’яко промовив Вейсжа. Він кивнув солдату, який стояв позаду Ху.
— Агов, ти. Ти його помічник?
Хлопець кивнув і вирячив очі. Йому було не більше двадцяти.
— Бував у бою? — запитав Вейсжа.
У горлі хлопця щось забулькотіло, коли він важко зглитнув.
— Так, пане. Я був на Бояні.
— Чудово. Як тебе звуть?
— Джов Анлань, пане.
— Мої вітання, генерале Джове. Вас підвищили. — Вейсжа обернувся до генерала Ху. — Можете бути вільні.
Генерал Ху протиснувся крізь юрбу й вийшов, не зронивши ні слова. Позаду нього грюкнули двері.
— Він дезертирує, — сказав Вейсжа. — Ежиденю, простеж, щоб він зупинився.
— Навічно? — запитав Ежидень.
Вейсжа на мить замислився.
— Лише якщо опиратиметься.
Коли нарада завершилася й усіх відпустили, Вейсжа жестом показав Жинь лишитися. Вона панічно перезирнулася з Кітаєм, коли той просувався до виходу разом із іншими. Щойно кімната спорожніла, Вейсжа зачинив двері.
— Коли все скінчиться, я хочу, аби ти навідалася до нашої подруги Моаґ, — тихо сказав він.
Жинь відчула полегшення, адже Вейсжа не згадав про призахідників. Якусь мить вона просто дивилася на нього, кліпаючи очима й нічого не розуміючи.
— До Королеви піратів?
— Зроби все швидко, — сказав Вейсжа. — Труп покинь, а голову принеси.
— Зачекайте-но. Ви хочете, щоб я її вбила?
— Я не достатньо чітко висловився?
— Але ж вона ваш найбільший морський союзник…
— Призахідники — ось хто наш найбільший морський союзник, — сказав Вейсжа. — Ти бачиш кораблі Моаґ у бухті?
— Я не бачу в бухті жодного корабля призахідників, — зауважила Жинь.
— Вони прийдуть. Дай їм час. А от від Моаґ після закінчення війни будуть самі проблеми. Вона надто довго працює поза законом і так і не визнала іншої влади на морі, окрім власної. Контрабанда в неї в крові.
— То дозвольте їй цим займатися, — сказала Жинь. — Нехай живе собі щасливо. У чому ж тут проблема?
— Вона ніяк не зможе жити щасливо. Анькхілуунь існує лише завдяки тарифам. Щойно ми домовимося про вільну торгівлю з призахідниками, будь-яка плата Анькхілууню стане недоречною. Моаґ лишиться лише контрабанда опіуму, а я не планую бути навіть уполовину таким терпимим до опіуму, як Дадзі. Щойно Моаґ усвідомить, що її прибутки меншають, почнеться війна. А я волів би придушити її ще в зародку.
— І це прохання ніяк не пов’язане з тим, що вона не прислала кораблів? — запитала Жинь.
Вейсжа всміхнувся.
— Союзник корисний лише тоді, коли робить те, що йому сказано. Моаґ показала себе ненадійною.
— То ви хочете, щоб я вчинила вбивство на випередження.
— Не треба так драматично, — він змахнув рукою. — Ми називаємо це страховкою.
— Думаю, стіни готові, — сказав Кітай, потираючи очі. Вигляд у нього був утомлений. — Я хотів утретє перевірити запал, але забракло часу.
Вони стояли на краю скелі, спостерігаючи, як сонце сідає між двома берегами каналу, немовби м’яч, що падав в ущелину. Унизу поблискувала темна вода, відбиваючи багряні скелі та полум’яно-помаранчеве сонце.
Складалося враження, що то кров цебенить із тільки-но розрубаної артерії.
Коли Жинь придивилася до скелі навпроти, то розгледіла лише лінії там, де були запали — натягнуті та забиті в каміння цвяхами, немовби розтягнуте, бридке переплетення роздутих вен.
— Які шанси, що це не спрацює? — запитала Жинь.
Кітай позіхнув.
— Імовірно, спрацює.
— Ймовірно, — повторила вона.
— Просто довірся тому, як ми з Жамсою виконали свою роботу. Якщо не спрацює, ми всі покійники.
— Справедливо. — Жинь обхопила себе руками. Стоячи над величезною прірвою, вона почувалася зовсім крихітною. Під цими скелями перемагали й програвали цілі імперії. Вони були за крок до того, щоб утратити ще одну.
— Гадаєш, ми зможемо завтра перемогти? — тихо запитала вона. — Я маю на увазі — чи є бодай найменший шанс на перемогу?
— Я зробив підрахунки сімома різними способами, — сказав Кітай. — Звів докупи всі розвіддані, які ми маємо, і порівняв їх зі ймовірностями тощо.
— І?
— І я не знаю. — Він стиснув і розімкнув кулаки, тож Жинь розуміла, що він опирається спокусі почати смикати себе за волосся. — Це дратує. Знаєш, у чому сходяться всі видатні стратеги? Насправді байдуже, яка в тебе чисельність війська. Байдуже, наскільки гарні в тебе моделі й наскільки чудові стратеги. Світ хаотичний, а війна за своєю суттю непередбачувана, тож наприкінці дня ти не знаєш, хто буде останнім, хто вціліє. Ти не знаєш нічого про те, як пройде бій. Тобі відомі лише ставки.
— Ну, у нас ставки до біса високі, — сказала Жинь.
Якщо вони програють, їхнє повстання придушать і Нікань опуститься в темряву ще щонайменше на декілька десятиліть, уже не кажучи про міжусобиці та тривалу присутність Федерації.
Але якщо вони переможуть, Імперія стане Республікою й почне крокувати в нове та славетне майбутнє з Вейсжею на чолі й у супроводі призахідників.
А потім Жинь доведеться перейматися тим, що буде далі.
І раптом її мов осяяло. То був лише проблиск, але він був — шалена, пекуча іскра надії. Вейсжа може її відпустити.
