Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Заскигливши, Чан Ень завмер. Поранене око страхітливо звисало на один бік обличчя, досі приєднане до очниці грудкуватими волокнами м’язів. Друге око, залите кров’ю, нестямно кліпало.

Неджа схопився за руків’я обома руками і з силою опустив меча. Кров бризнула їм на обличчя.

Неджа відпустив меч і повільно відійшов. Його груди важко здіймалися. Жинь поклала руку йому на спину.

Він нахилився до неї, тремтячи.

— Все скінчено.

— Ні, ще ні, — прошепотіла вона.

Усе тільки почалося. Повітря раптом стало спокійним, таким спокійним, що всі прапори в каналі обвисли і звуки криків та брязкоту сталі підсилилися.

Вона потягнулася й узяла Неджу за руку, переплівши його пальці своїми, а вже наступної миті корабель вирвало в них з-під ніг.

Роздiл 32

Сильний вітер розділив їх.

На мить Жинь невагомо зависла в повітрі, спостерігаючи, як під нею абсурдно пропливають уламки дощок і тіла, а тоді впала у воду з рештою того, що раніше було верхньою палубою корабля.

Неджі вона не бачила. Вона не бачила взагалі нічого. Привалена уламками, швидко йшла на дно. Жинь відчайдушно борсалася в чорній воді, намагаючись знайти якийсь шлях на поверхню.

І ось воно, мерехтіння світла крізь товщу тіл. Її легені горіли від болю. Вона мусила вибратися. Жинь відштовхнулася, але раптом щось смикнуло її за ноги. Вона заплуталася в прапорі, а мокра тканина під водою була міцніша за сталь. Її розум затопила паніка. І що дужче вона смикала ногу, то дужче затягувався прапор, тягнучи її на дно.

«Заспокойся». Вона змусила себе звільнити розум. «Заспокойся». Ні гніву, ні паніки, тільки порожнеча. Їй таки вдалося віднайти тихе місце ясності, яке дозволило їй думати.

Вона ще не потонула. Вона досі мала силу, щоб пробитися на поверхню. Тканина ще не зав’язалася в безнадійний вузол, а лише двічі закрутилася навколо її ноги. Жинь потягнулася вперед. Кілька швидких рухів — і Жинь звільнилася. Вона з полегшенням попливла вгору, змушуючи себе не панікувати й зосередитися на простому проштовхуванні власного тіла крізь воду, аж доки її голова не опинилася над поверхнею.

Вона не бачила Неджі, коли пливла до берега. І хоч мигцем оглянула уламки, не знайшла його. Він узагалі вибрався на поверхню? Він загинув? Придавлений, пронизаний, потонулий…

Ні. Вона мусила вірити, що з ним усе гаразд. Він сам міг контролювати воду, вода не здатна його вбити.

Чи здатна?

Стогін надприродного вітру промчав над каналом, завиваючи. Його перебивав лише тріск деревини.

«О боги».

Жинь глянула вгору.

Над нею в повітрі зависнув Фейлень і трощив кораблі об прямовисні скелі простими помахами руки. Дошки й уламки розкручувалися навколо нього небезпечним вихором. За такого сильного вітру будь-який із тих шматків міг її вбити.

Жинь пересохло в роті. У неї підгиналися коліна. Їй хотілося лише знайди діру і сховатися. Вона завмерла, паралізована страхом і відчаєм. Фейлень трощитиме їхній флот у каналі, доки від нього нічого не лишиться. Навіщо битися? Смерть буде легшою, якщо вона не опиратиметься…

Жинь впилася нігтями в долоню, і біль таки допоміг їй отямитися.

Вона не могла втекти.

Хто ще зміг би з ним битися? Та й кому це було б до снаги?

Меч вона загубила у воді, але помітила поруч метальний спис. Проти Фейленя від нього невелика користь, та все ж, маючи зброю, вона почувалася ліпше. Жинь підняла спис, розгорнула крила і прикликала полум’я навколо рук і плечей. Навколо неї задушливою хмарою туману з’явилася пара. Жинь відмахнулася від неї, відчайдушно сподіваючись, що її крила водонепроникні.

Вона зосередилася на створенні рівномірного зосередженого потоку полум’я по боках, такого гарячого, що в повітрі навколо неї з’явилося марево, а трава біля ніг зів’яла й зіщулилася до сірого попелу.

Жинь повільно піднімалася до бога вітру.

Зблизька Фейлень мав жалюгідний вигляд. Його шкіра була мертвотно-блідою, поцяткованою віспинами та всипаною болячками. Нового одягу йому не дали, а чорна форма Цике була порвана й брудна. Віч-на-віч він не скидався на страхітливе божество. Просто чоловік у порваному одязі й зі згаслими очима.

Її страх розвіявся і змінився жалем. Фейлень уже дуже давно мав померти. А тепер він став в’язнем у власному тілі, приречений дивитися і страждати, доки бог, якого він ненавидів, використовував його як перехід до матеріального світу.

Без Печатки, без Кітая Жинь могла стати такою ж, як і він.

«Людина померла, — нагадала вона собі. — Здолай бога».

— Агов, йолопе! — крикнула вона. — Сюди!

Фейлень обернувся. Вітер стих.

Жинь напружилася, очікуючи раптового пориву. Кітай запевняв, що вона зможе коригувати курс за допомогою крил, якщо Фейлень розкрутить її, але це був кращий шанс, ніж у будь-кого іншого.

Але Фейлень лише спокійно висів у повітрі, схиливши голову набік і спостерігаючи, як вона піднімається до нього, наче дитина, яка допитливо вивчала поведінку жука.

— Гарний трюк, — сказав він.

Біля лівої руки Жинь пролетів шмат деревини. Вона похитнулася й вирівнялася.

Небесно-лазурові очі Фейленя глянули їй у вічі. Жинь здригнулася. Вона чітко розуміла власну уразливість. Вона билася з Богом вітру на його території й у повітрі трималася лише завдяки двом шматкам шкіри й металевому каркасу. Він так легко міг розірвати її на шматки й кинути на скелі.

Але в неї були не лише крила. Ще в неї був спис. І вона мала вогонь.

Жинь розкрила рота й долоні, випустила в нього все полум’я, що мала: з її тіла одночасно вирвалися три струмені вогню. Фейлень зник за стіною червоного й помаранчевого полум’я. Вітер навколо нього стих. Уламки почали падати дощем решток, вдаряючись об воду внизу.

Його відповідь стала для Жинь несподіванкою. Порив вітру налетів на неї так швидко і з такою силою, що вона не змогла зібратися, не встигла навіть напружитися. Її жбурнуло назад. Вона перекидалася в повітрі, аж доки перед очима в небезпечній близькості не побачила прямовисну стіну. Жинь ковзнула носом по камінню й лише після цього спромоглася заново спрямувати інерцію тіла й випрямитися.

Жинь полетіла назад до Фейленя, її серце шалено калатало.

Вона не обпекла його до смерті, але була за крок до того. Обличчя й волосся Фейленя обвуглилися. Від його обсмаленої одежини здіймався дим.

Схоже, він був приголомшений.

— Спробуй ще раз, — крикнула вона.

Його наступна атака була низкою жорстоких поривів вітру, що налітали на неї з різних непередбачуваних напрямків, тож Жинь ніяк не могла опанувати повітряних потоків. Одним рухом він кидав її до землі, а вже наступним підносив угору, щоб лише знову впустити.

Жинь маневрувала крилами, наскільки могла, але це було немовби пливти проти водоспаду. Вона була маленькою пташкою, яка потрапила в бурю. Її крила були нічим супроти його приголомшливої сили. Лишалося тільки намагатися не впасти на землю.

Вона підозрювала, що Фейлень досі не кинув її на скелі лише тому, що грався з нею.

Але він не порішив її на Бояні. «Ми не вбиватимемо тебе, — сказав він. — Вона наказала цього не робити. Ми не повинні шкодити тобі».

Імператриця наказала привести її живою. А це давало їй перевагу.

— Обережно, — крикнула вона. — Дадзі не потішиться зіпсованому товару.

І щойно вона промовила ім’я Імператриці, Фейленя наче підмінили. Він згорбив плечі, а сам немовби зіщулився. Він ковзав