Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Вона трималася в повітрі, опинившись між небом і землею.

Звідси Червоні скелі здавалися дуже красивими.

Їй згадався останній міністр Червоного Імператора, який викарбував ті давні слова на скелі. Він написав крик до небес, відкриту заяву майбутнім поколінням, послання призахідникам, які одного дня ввійшли в гавань і розбомбили її.

Що він хотів їм сказати?

«Ніщо не вічне».

Неджа й Кітай помилялися. Цей напис можна було потрактувати інакше. Якщо ніщо не вічне і світ не існує, то це означало, що й реальність не є незмінною. Ілюзія, в якій вона жила, текуча й мінлива, а отже, її легко міг змінити той, хто хотів переписати сценарій реальності.

«Ніщо не вічне».

Цей світ належить не людям. Цей світ належить богам. Настав час великих сил. Це була доба божеств у людських тілах, божеств вітру, води та вогню. І в цій війні саме вона, маючи першість у нерівності сил, була неминучою переможницею.

Вона, остання спірлійка, прикликала найбільшу силу з-поміж усіх.

І хоч скільки зусиль докладуть призахідники, вони не зможуть забрати в нею цю силу.

Приземлення виявилося складним.

Спершу Жинь спало на думку просто загасити полум’я. Але вона одразу почала падати додолу каменем, розігнавшись до небезпечної швидкості всього за декілька приголомшливих секунд, аж доки не спромоглася розправити крила і знову запалити під ними вогонь. Від цього її смикнуло вгору так сильно, що вона навіть здивувалася, як крила взагалі не зірвало з рук.

Жинь злетіла вгору. Серце шалено калатало у грудях.

Вона мусила якось спуститися. Якийсь час подумки прокручувала послідовність дій: зменшити полум’я, поступово, аж доки не наблизиться до землі на потрібну відстань.

Це майже спрацювало. От тільки вона не врахувала, як швидко втрачатиме висоту. Раптом Жинь опинилася в десяти метрах від землі й надто швидко мчала просто на Кітая.

— Геть із дороги! — крикнула вона, але він навіть не ворухнувся. Натомість Кітай простягнув руки, схопив її за зап’ястки й розкручував, доки вони зі сміхом не впали заплутаною купою шкіри, шовку й переплетених кінцівок.

— Я мав рацію, — сказав він. — Я завжди маю рацію.

— Та годі, не гни кирпу.

Він радісно застогнав і потер руки.

— І як усе було?

— Неймовірно, — Жинь обхопила його руками. — Ти геній. Ти дивовижний, дивовижний геній.

Кітай відхилився, піднявши руки.

— Обережно, крила зламаєш.

Вона повернула голову, щоб перевірити їх, і замилувалася тонкою ретельною роботою, завдяки якій усе трималося купи.

— Навіть не віриться, що ти зробив їх за тиждень.

— У мене було вдосталь часу, — сказав Кітай. — Я ж не намагався зупинити флот.

— Я тебе люблю, — сказала вона.

Кітай утомлено їй усміхнувся.

— Знаю.

— Але ми однаково й гадки не маємо, що робитимемо потім… — почала було вона, але він похитав головою.

— Знаю, — сказав він. — Я не знаю, що робити з призахідниками. Уперше в житті в мене жодних ідей — і це дратує. Але ми з усім розберемося. Ми знайдемо вихід, ми переживемо Червоні скелі, ми переживемо Вейсжу й виживатимемо доти, доки не будемо в безпеці, доки світ не зможе дістатися до нас. По одному ворогу за раз. Згода?

— Згода, — сказала вона.

Щойно в Жинь перестали тремтіти ноги, Кітай допоміг їй зняти спорядження. А потім вони спустилися до підніжжя скелі, досі схвильовані й радісні від перемоги. Вони сміялися так гучно, що їм закололо в боках.

Бо так, флот досі сунув до них. Так, вони цілком могли загинути наступного ранку, але тієї миті це було неважливо, бо ж, бляха, вона могла літати.

— Тоді знадобиться підтримка з повітря, — сказав Кітай через якийсь час.

— Підтримка з повітря?

— Ти будеш дуже помітною, дуже очевидною ціллю. Треба, щоб хтось відбивався від тих, хто цілитиметься в тебе. Вони кинуть камінь, а ми жбурнемо його у відповідь. Нам не завадив би загін лучників.

Жинь спохмурніла. Оборона Арлона й без того була не дуже щільною.

— Нам не дадуть лучників.

— Ага, певно, що не дадуть, — він скоса глянув на неї, розмірковуючи. — Може, спробуємо поговорити з Ежиденем перед останньою нарадою? Поглянемо, чи зможе він дати нам хоча би одного?

— Ні, — сказала вона. — У мене краща ідея.

Жинь знайшла Венку в першому ж місці, де вирішила пошукати: дівчина відточувала майстерність стрільби з лука у дворі, нестямно розстрілюючи солом’яні мішені. Жинь постояла трохи в кутку, спостерігаючи за нею з-за стовпа.

Венка ще не до кінця навчилася вправлятися з негнучкими руками — їх немовби безконтрольно судомило, вони згиналися лише з зусиллям. Мабуть, вони ще й нестерпно боліли, бо обличчя Венки напружувалося щоразу, коли вона тягнулася до сагайдака.

Лівої руки вона не знімала з перев’язі. Натомість знерухомила зап’ясток. Жинь усвідомила, що вона стріляла з поправкою на надмірно витягнуту руку. Але навіть із тим контролем, який їй вдалося зберегти, Венка стріляла навдивовижу влучно. Та ще й із майже неможливою швидкістю. За підрахунками Жинь, вона могла випускати двадцять стріл за хвилину, а може й більше.

Венка не Цара, але й вона молодець.

— Гарна робота, — гукнула Жинь у кінці залпу на п’ятдесят стріл.

Венка нахилилася, відсапуючись.

— Тобі більше нічим зайнятися?

Замість відповіді Жинь перетнула стрільбище й передала Венці пакунок, загорнутий у шовк.

Венка підозріливо глянула на нього, а потім опустила лук на землю, щоб узяти пакунок.

— Що це таке?

— Подарунок.

Венка вигнула вуста.

— Чиясь голова?

Жинь засміялася.

— Просто розгорни.

Венка зняла шовк. А вже за мить підняла очі — вираз у них був серйозний, жорсткий і підозріливий.

— Де ти це взяла?

— Прихопила з півночі, — сказала Жинь. — Це робота кетреїдів. Подобається?

Перед тим, як повернутися до Арлона, вони з Кітаєм склали на пліт усю зброю, яку їм вдалося відшукати. Здебільшого то були короткі ножі та мисливські луки, якими жоден із них не вмів користуватися.

— Це ж лук із кудранії, — заявила Венка. — Ти хоч знаєш, наскільки вони рідкісні?

Жинь не відрізнила б кудранію від будь-якої іншої гілки, але сприйняла слова Венки за гарний знак.

— Я подумала, що він кращий за бамбукові.

Венка покрутила лук у руках, піднесла до очей, щоб роздивитися тятиву. А потім із неприхованою огидою глянула на свої тремтливі лікті.

— Не варто марнувати кудранієвий лук на мене.

— А я й не марную. Я бачила, як ти стріляла.

— Оте? — пхикнула Венка. — Навіть близько не те, що було раніше.

— Лук стане в пригоді. Як на мене, кудранія легша. Але якщо це допоможе з дальністю, можемо дістати тобі й арбалет.

Венка примружилася.

— Про що це ти торочиш?

— Мені потрібна підтримка з повітря.

— Підтримка?…

— Кітай змайстрував штуковину, завдяки якій я зможу літати, — відверто сказала Жинь.

— О боги, — засміялася Венка. — Ну звісно ж, змайстрував.

— Він же Чен Кітай.

— Таки справді. І це спрацювало?

— Навіть не віриться, але так. Проте мені потрібне підкріплення. Хтось із дуже гарним прицілом.

Жинь була цілковито впевнена, що Венка погодиться. Вона бачила на її обличчі страшенне бажання. Венка дивилася на лук так, як