Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Вибачте, — сказала вона. — Але я не одна з вас. Я спірлійка. І ви знаєте, кому я віддана.

— Якщо ти залишишся тут, то помреш намарно, — сказав Ґужубай. — Ми всі помремо намарно.

— Тоді повертайтеся, — глумливо всміхнулася вона. — Забирайте свої війська. Повертайтеся додому, я вас не зупинятиму.

Вони навіть не ворухнулися. Їхні обличчя, вражені, мертвотно-бліді, підтвердили, що все це лише блеф. Вони не могли втекти. Самі в рідних провінціях вони не мали ані шансу. Вони могли, справді могли, подумала Жинь, дуже сумніваючись, що їм стане чисельності, самотужки відбитися від загонів муґенців. Але якщо Арлон упаде, це лише справа часу, коли по них прийде й Дадзі.

Без підтримки спірлійки руки в них зв’язані. Південні Воєначальники опинилися в глухому куті.

Ґужубай потягнувся до меча на поясі.

— Ти розкажеш Вейсжі?

Вона викривила вуста.

— Не спокушайте.

— Ти розкажеш Вейсжі? — повторив він.

Жинь недовірливо йому всміхнулася. Невже він справді збирався битися з нею? Невже він бодай спробує?

Вона мимоволі насолоджувалася цим. Хоч раз усі козирі в її руках, хоч раз від неї залежали їхні долі й іншого вибору вони не мали.

Вона могла вбити їх просто зараз, і це зійшло б їй з рук. Вейсжа міг навіть похвалити її за демонстрацію відданості.

Але над ними нависав бій. Міліція підкрадалася до їхнього порога. І якщо біженці хотіли вижити, то їм потрібні бодай якісь лідери, бо ж ніхто інший про них не подбає. А якщо вона вб’є Воєначальників зараз, то це спричинить хаос, який нашкодить Республіці. Південні армії занадто нечисленні, щоб перемогти в бою, але їхньої зради вистачить, щоб гарантувати поразку Республіки, а цього Жинь зовсім не хотілося.

Вона тішилася тим, що рішення залежало від неї, і тому цей жорстокий розрахунок можна було замаскувати як милість.

— Ідіть спати, — лагідно промовила вона, немовби зверталася до дітей. — Попереду в нас важкий бій.

Попри протести Кесеґі, Жинь відвела його до помешкань біженців. Вона обрала довгий шлях через усе місто, намагаючись триматися подалі від казарм. Десять хвилин вони йшли в кам’яній тиші. Щоразу, коли Жинь поглядала на Кесеґі, він розгнівано вдивлявся кудись перед собою, удаючи, що взагалі її не бачить.

— Ти злий на мене, — сказала вона.

Він не відповів.

— Я не можу дати їм того, чого вони хочуть. І ти це знаєш.

— Ні, не знаю, — різко відповів він.

— Кесеґі…

— Я й тебе вже не знаю.

Вона мусила визнати, що це правда. Кесеґі попрощався з сестрою й замість неї віднайшов солдата. Але й вона його вже не знала. Кесеґі, якого вона лишила, був малим дитям. А цей Кесеґі був високим, похмурим і злим парубком, який бачив забагато страждань і не знав, кого в цьому звинувачувати.

Далі вони йшли мовчки. Жинь кортіло розвернутися й піти назад, але вона не хотіла, щоб Кесеґі спіймали самого не по той бік бар’єру. Останнім часом нічний патруль шмагав біженців, які заступали межу, щоб показати іншим приклад.

Нарешті Кесеґі промовив:

— Могла б хоч написати.

— Що?

— Я все чекав, доки ти напишеш. Чому ти не писала мені?

Жинь не мала на це пристойної відповіді.

Чому ж вона не писала? Майстри не забороняли писати листи. Усі її однокласники постійно писали додому. Вона згадала, як Нян щотижня відправляла вісім окремих листів кожному зі своїх братів і сестер. Згадала, як її дивувало, що хтось міг так багато розповісти про виснажливе навчання.

Але їй ніколи не спадало на думку написати Фанам. Щойно вона опинилася в Сінеґарді, то замкнула всі спогади про Тікані десь у глибині свого розуму й змусила себе забути.

— Ти був такий малий, — сказала вона після паузи. — Я думала, що ти мене й не згадаєш.

— Маячня, — сказав Кесеґі. — Ти моя сестра. Як я міг тебе забути?

— Не знаю. Я просто… Я думала, що буде легше, якщо ми розлучимося різко. Я хотіла сказати, що після того, як поїхала, навряд чи колись повернулася б додому…

Його голос став жорсткішим.

— І тобі навіть на думку не спадало, що я теж хотів вибратися звідти?

На Жинь накотилася хвиля роздратування. Як так сталося, що раптом винною стала вона?

— Ти зміг би, якби захотів. Ти міг учитися…

— Коли? Після того, як ти поїхала, лишився лише я і крамниця. А після того, як батькові погіршало, мені доводилося робити й усю хатню роботу. А мати не добра, Жинь. Ти це знала, я благав тебе не кидати мене з нею, але ти все одно поїхала. У Сінеґард, до пригод…

— То були не пригоди, — холодно сказала вона.

— Але ти була в Сінеґарді, — жалібно промовив він голосом дитини, яка чула лише історії про колишню столицю й досі вважала це місто землею багатств і чудес. — А я застряг у Тікані й за будь-якої нагоди ховався від матері. І коли почалася війна, налякані, ми переховувалися в підземних укриттях та сподівалися, що Федерація ще не дійшла до нашого містечка, а якщо й дійшла, то нас не вб’ють одразу.

Жинь зупинилася.

— Кесеґі.

— Вони все повторювали, що ти прийдеш за нами, — його голос надломився. — Що вогняна богиня з провінції Півня знищила лукоподібний острів і що ти повернешся додому, щоб звільнити й нас.

— Я хотіла. Я була…

— Ні, не хотіла. Де ти була всі ці місяці? Влаштовувала переворот у Осінньому палаці. Почала ще одну війну, — у його голосі чулася ядучість. — Не треба казати, що ти нічого цього не хотіла. Це все ти винна. Якби не ти, нас тут не було б.

Жинь не знайшла що на це відповісти. Вона могла заперечити, сказати, що це не вона в усьому винна, а Імператриця, розповісти йому про політичні сили, задіяні в цій грі, які були значно більшими за будь-кого з них.

Але вона просто не могла сформулювати речення. Жодне з них не було би щирим.

Проста правда була в тому, що вона покинула названого брата й роками не згадувала про нього. Він заледве з’являвся в її думках до тієї зустрічі в таборі. І вона знову забула би про нього, якби він не стояв просто перед нею.

Вона не знала, як це виправити. Не знала, чи це взагалі бодай якось можна виправити.

Жинь завернула за ріг до ряду одноповерхових кам’яних будівель. Їх збудували як помешкання для призахідників. Ще декілька хвилин — і вони повернуться в район біженців. Жинь раділа цьому. Вона хотіла позбутися Кесеґі. Не могла стерпіти повної сили його образи.

Боковим зором вона побачила, як позаду найближчої будівлі майнула постать у синій формі. Вона пішла б далі, але почула шум — ритмічне човгання, притлумлений стогін.

Жинь уже чула такі звуки. Вона багато разів розносила пакунки з опіумом до тіканійських борделів. Але просто уявити не могла, що зараз тут для цього міг бути час і місце.

Кесеґі також почув. Він зупинився.

— Біжи до бар’єру, — просичала вона.

— Але…

— Я не прошу, — вона штовхнула його. — Іди.

Він підкорився.

Жинь кинулася бігти. Вона побачила за будівлею два напів­оголені тіла. Призахідницький солдат, нікарська дівчина. Дівчина скиглила, намагаючись закричати, але солдат затуляв їй рота рукою, а другою схопив за волосся й закинув голову, виставляючи шию.

На