Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

Під час оглядин того міста мене пройняв святобливий острах, до якого домішувалася дещиця справжнього жаху, і я забув про своє нещодавнє бентежне відчуття загубленості та відчуженості. А водночас я відчув невиразну, проте глибоку принадність, таємничу еманацію якихось чарів, що підкорювали мою волю. Та повдивлявшись отак якийсь час, я зауважив, що до мене знову повернулися космічна чужість і сум’яття мого немислимого становища, і я відчув лише нестямне бажання врятуватися втечею від страшенно гнітливої химерності цього краю й повернутися до свого світу. Намагаючись погамувати свою тривогу, я спробував по змозі з’ясувати, що ж саме сталося. 

Мені доводилося читати чимало оповідань про трансвимірні подорожі — власне, я й сам написав двійко таких і часто розмірковував над імовірністю того, що інші світи чи плани буття можуть співіснувати в одному просторі з нашим світом, але притому бути невидимими та недосяжними для людських відчуттів. Звісна річ, я одразу ж усвідомив, що потрапив саме до такого виміру. Поза всяким сумнівом, ступнувши між двох кам’яних брил, я провалився до чогось на кшталт прогалини чи шпарини у просторі та вигулькнув на самому споді цієї чужинської сфери — в якомусь вимірі, цілковито відмінному від нашого. 

Звучало це до певної міри просто, та modus operandi такого переходу був не чим іншим, як украй дражливою таємницею, і, вдавшись до нової спроби опанувати себе, я щонайретельніше оглянув довколишні території. Цього разу мене вразило розташування монолітичних каменів, про які я вже згадував. Більшість із них були з доволі рівними проміжками розставлені так, що утворювали дві паралельні лінії, які збігали з пагорба додолу, немовби позначаючи напрямок якоїсь прадавньої дороги, обриси якої причаювала пурпурова трава. 

Розвернувшись, аби простежити, куди підіймаються ті ряди монолітів, я побачив одразу позад себе дві колони, що стояли на достеменно такій самій відстані одна від одної, як ті дивні брили у Кратер-Ріджі, та були з того самого мильного зеленаво-сірого каменю. Ці колони сягали, либонь, дев’яти футів заввишки, і колись вони явно здіймалися ще вище, адже їхні верхівки були надбиті та обламані. На невеликій відстані за ними гірський схил зникав за великим валом такого ж золотаво-брунатного туману, як той, що огортав дальшу рівнину. Але там уже не було жодних монолітів, і складалося враження, що при самих тих колонах дорога закінчувалася. 

Тож я, — і цього було годі уникнути, — почав міркувати над припущеннями щодо зв’язку між колонами у цьому новому вимірі та кам’яними брилами у моєму світі. Певна річ, їхня дивовижна подібність не могла бути випадковим збігом. Чи зміг би я повернутися до людської сфери, ступивши між цими колонами та обернувши навспак своє падіння сюди? І якщо так, то які немислимі істоти з чужого часу та простору встановили колони та кам’яні брили, щоб ті служили порталом між двома світами? Хто міг користатися тією брамою і з якою метою? 

Моя голова пішла обертом від безмежних умоглядних перспектив, які відкрилися переді мною, щойно я поставив собі ті запитання. Хай там як, а тієї миті мене більш за все непокоїла проблема повернення до Кратер-Ріджу. Химерність довколишнього світу, страхітливі мури поближнього міста, неприродні відтінки та форми чужинського краєвиду справляли на людські нерви надто сильне враження, і я відчував, що збожеволію, якщо буду змушений надовго затриматись у такому середовищі. Крім того, неможливо було сказати напевне, які ворожі сили чи яких істот я можу зустріти, якщо залишуся. 

Наскільки я міг бачити, схил і рівнина були геть безживними, однак величне місто цілком могло правити за доказ того, що життя тут таки існувало. На відміну від героїв моїх оповідань, які зазвичай відвідували п’ятий вимір або світи Алголя292, зберігаючи при цьому цілковиту sang froid293, я не відчув анінайменшого потягу до пригод і відступив, охоплений тим острахом, від якого людина інстинктивно сахається перед невідомістю. Кинувши останній настрашений погляд на загрозливе громаддя міста та на рівнину з її високою та пишною рослинністю, я розвернувся до колон і ступив у простір між ними. 

Я знову пережив миттєве занурення в огорнуті сліпою чорнотою та пронизані холодом безодні, те саме падіння та обертання, якими позначилося моє сходження до цього нового виміру. Зрештою я виявив, що стою, відчуваючи сильне запаморочення і тремтячи, на тому самому місці, з якого зійшов, зробивши крок у простір між зеленаво-сірими брилами. Навколо мене кружляв і гойдався, немовби у судомах землетрусу, Кратер-Рідж, і мені довелося посидіти на землі хвилину-дві, перш ніж відновилося відчуття рівноваги. 

До хатини я повернувсь, як сновидець. Пережита пригода здавалася, та й досі здається мені неймовірною і нереальною; втім, вона затьмарила все інше, проникла у мої думки та запанувала над ними. Можливо, записавши цю пригоду на папері, я зможу бодай трохи позбутися думок про неї. Ще ніколи зі мною не ставалося нічого, що так сильно порушило б звичний плин мого життя, і сам світ навколо мене здається не набагато менш неймовірним і жахливим, аніж той, до якого я цілком випадково проник. 

2 серпня. За минулі кілька днів я чимало всього передумав, і що глибше замислююся та сушу собі голову, то загадковішим видається мені цей випадок. Припустімо, що мені справді трапилася така прогалина у просторі, яка, найімовірніше, мусила бути абсолютним вакуумом, непроникним для повітря, ефіру, світла та матерії. Тож як, у такому разі, сталося, що я зміг у неї впасти? І як, упавши в неї, я зміг випасти звідти — надто ж потрапити до чужої сфери, яка не мала жодного підтвердженого зв’язку з тією, в якій ми живемо? 

Але зрештою, один процес теоретично міг би відбуватися так само просто, як і другий. Головне заперечення на мої міркування можна сформулювати так: яким чином хтось може пересуватись у вакуумі вгору або вниз, назад або вперед? Ця проблема спантеличила б і людину, наділену тямущістю Айнштайна, і я відчував, що не зможу навіть наблизитися до істинного її розв’язання. 

Крім того, я боровся зі спокусою повернутися до того виміру, бодай для того, аби переконати себе, що усе це насправді зі мною сталося. Але чому б мені, власне кажучи, не повернутися? Зрештою, мені випала нагода, якої досі не було даровано ще жодній людині, і годі навіть уявити собі ті дива, які я побачу на власні очі, й таємниці, про які дізнаюся. За цих обставин мій нервовий трем є неприпустимо дитинним… 

  II. Титанічне Місто 

3 серпня. Цього ранку я повернувся туди, озброєний револьвером. Чомусь, не замислюючись, що це може мати значення, я ступив у простір між двома брилами не точно посередині. Поза всяким сумнівом, внаслідок цього моє падіння було тривалішим і рвучкішим, ніж першого разу, та складалося переважно з низки спіральних сальто. Мабуть, спливла не одна хвилина, перш ніж мені вдалось оговтатися від викликаного тими викрутасами запаморочення. Коли ж я, зрештою, отямився, то виявив, що лежу на фіолетовій траві. 

Цього разу я сміливо спустився схилом і, тримаючись, скільки мав змоги, під покровом химерної пурпурової та жовтої рослинності, крадькома рушив у бік міста, що бовваніло попереду. Усе навколо було навдивовижу безгомінне; навіть вітер не зітхав серед екзотичних дерев, високі та прямі стовбури й горизонтальне листя яких немовби