Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт

Пройшовши зовсім небагато, я натрапив на лісову дорогу — дорогу, вимощену велетенськими кам’яними блоками, кожен площею щонайменше двадцять квадратних футів294. Дорога вела до міста. Якийсь час здавалося, що той шлях покинутий, що ним, можливо, вже ніхто не користується; я вже навіть наважився був пройтися ним, аж раптом почув позад себе якийсь звук і, обернувшись, побачив, як у мій бік прямує кілька дивовижних істот. Охоплений жахом, я відскочив назад і сховавсь у гущавині, звідки спостерігав, як ті створіння проходять повз, і налякано запитував себе, чи встигли вони мене побачити. Вочевидь, мої страхи були безпідставними, адже ті істоти не кинули на мою схованку навіть побіжного погляду. 

Мені важко описати чи навіть відновити у пам’яті їхній вигляд, оскільки ті стрічні істоти були геть відмінні від усього, про що́ ми звикли думати як про людей чи тварин. Були вони, либонь, по десять футів заввишки й пересувалися колосальними кроками, такими сягнистими, що вже за мить зникли з мого поля зору за поворотом дороги. Їхні тіла були яскраві та блискучі, неначе закуті у щось на кшталт обладунків, а голови опоряджені високими та хвилястими відростками опалових відтінків, які погойдувалися над ними фантастичними плюмажами, проте могли бути антенами чи іншими незнаними органами чуття. Тремтячи від хвилювання та подиву, я рушив далі крізь пишнобарвний підлісок. Пробираючись уперед, я вперше помітив, що навколо не було жодної тіні. Світло сіялося з кожної латочки безсонячного бурштинового неба, наповнюючи усе довкруги м’яким рівномірним сяйвом. Усе було нерухоме та безгомінне, як і раніше, й ніщо в усьому цьому надприродному ландшафті не свідчило на користь того, що тут існує птаство, комашва чи будь-яка форма тваринного життя. 

Утім, наблизившись до міста на відстань милі — наскільки взагалі можна було судити про відстань у краї, де пропорції усього сущого були геть незнайомі, — я завважив щось, що спершу відчувалося радше як вібрація, аніж як звук. Мої нерви пройняв якийсь дивний трем, тривожне чуття якоїсь незнаної сили чи еманації, що прокотилася усім тілом. Усе це відчувалося за якийсь час до того, як я почув саму музику, але, вловивши її звуки, мої слухові нерви одразу ж ототожнили її з тією вібрацією. 

Музика була ледь чутна і далека — здавалося, що вона долинала із самого серця того титанічного міста. Її мелодія була пронизливо солодка й часом нагадувала спів якогось чуттєвого жіночого голосу. А втім, не існувало жодного людського голосу, наділеного такою повнозвучністю, здатного сягати у таку височінь, тримаючи такі ноти, які чомусь навіювали думки про перетворене на музику світло далеких світів і зірок. 

Зазвичай я не надто чутливий до музики, подеколи мені дорікали навіть, що я до неї байдужий, однак, не встиг я підійти ближче до міста, як усвідомив, що той далекий звук почав огортати мій розум і почуття дивовижним чаром. Мене потягла вперед якась чаклунська зваба, подібна до співу сирен, аж я геть забув про дивність і можливі небезпеки свого становища; відчув, що якесь мало не наркотичне сп’яніння поволі бере гору над моїм розумом і чуттями. 

Не знаю, як і чому, але та музика в якийсь підступний спосіб навіювала мені думки про неозорий, проте досяжний простір і височінь, про надлюдську свободу та радість, вона немов обіцяла мені усі ті неможливі пишноти, які я лише невиразно малював у своїй уяві… 

Ліс простирався майже до міських мурів. Визираючи із заростей на узліссі, я побачив фортечні стіни — вони тяжіли наді мною, здіймаючись до небес, — і зауважив бездоганну точність, з якою їхні величезні блоки було припасовано один до одного. Я ховався біля великої дороги, що вливалася в місто крізь відчинену браму, достатньо велику, щоб у неї могли пройти навіть велети. Ніде не було видно жодного вартового, і поки я стояв, усе те роздивляючись, ще кілька високих сяйливих істот промайнуло повз мене сягнистою ходою та увійшло до міста. 

З того місця, де я влаштувався, неможливо було розгледіти внутрішній простір за брамою, адже міські мури були навдивовижу грубими. Музика дедалі потужнішим потоком лилася назовні з тих таємничих воріт і немовби намагалася затягти мене досередини, немовби кликала мене, спраглого неймовірних речей, своєю химерною спокусою. Вкрай важко було опиратися тій звабі; важко було зібратися на силі та повернутися до брами спиною. Я намагався зосередитись на думці про небезпеку — але сама ця думка видавалася непевною та нереальною. 

Врешті-решт я насилу рушив з місця і дуже повільно та неквапно повернувся назад тим самим шляхом, яким прийшов, аж поки опинився поза межами досяжності тієї музики. Одначе навіть тоді її чари продовжували впливати на мене, неначе дія якогось наркотика; і всю дорогу додому я відчував спокусу повернутися та увійти до міста слідом за осяйними гігантами. 

5 серпня. Ще раз навідався до нового виміру. Я гадав, що зможу опиратися тій закличній музиці й навіть узяв із собою трохи вати, щоб заткнути собі вуха, якщо її звуки справлятимуть на мене надто сильний вплив. Я почув ту небесну мелодію на тій самій відстані від міста, що й попереднього разу, і мене так само потягло до її джерела. Але цього разу я увійшов до відчиненої брами! 

Чи зможу я описати те місто? Я почувався, наче мураха, що повзе велетенськими хідниками серед незміренного Вавилону його будинків, вулиць і аркад. Усюди були колони, обеліски та перпендикулярні пілони схожих на святилища будівель, порівняно з якими величні споруди Теб295 і Геліополя296 видавалися б крихітними. А мешканці того міста! Як їх описати чи дати їм назву? 

Я думаю, що ті блискучі істоти, яких я побачив першого разу, не є справжніми мешканцями міста, а лише відвідувачами, які, мабуть, як і я, прибули з іншого світу чи виміру. Справжні мешканці міста також є гігантами, проте вони пересуваються неквапно — врочистою, ієратичною297 ходою. Їхні тіла — оголені та смагляві, а кінцівки — масивні, немов у каріатид, і видаються достатньо могутніми, щоб підтримувати ними дахи та одвірки їхніх власних будівель. Не візьмуся описати їх докладно, оскільки людські слова дадуть уявлення про їхню зовнішність як про щось потворне та незграбне, а ці істоти аж ніяк не є потворами — просто вони розвинулися відповідно до законів еволюції, відмінної від нашої, були сформовані силами та умовами довкілля геть іншого світу. 

Не знаю чому, та побачивши їх, я не злякався — можливо, музика одурманила мене настільки, що я вже не відчував страху. При самій брамі стояв гурт цих істот, але, коли я проходив повз них, вони не звернули на мене анінайменшої уваги. Велетенські кулі їхніх темних, схожих на гагат очей були безпристрасні, неначе різьблені очі андросфінксів298, і жодного звуку не злітало з їхніх важких, прямих, безвиразних вуст. Можливо, їм бракувало відчуття слуху, оскільки на їхніх дивних напівпрямокутних головах не було нічого, що за своєю природою нагадувало б зовнішні вуха. 

Я йшов на звук музики, яка ще й досі була далекою і, здавалося, ставала гучнішою. Невдовзі мене наздогнало декілька тих істот, яких я раніше бачив на дорозі перед міськими мурами; вони швидко проминули мене і зникли в лабіринті будинків. За ними слідом ішли інші істоти, не такої гігантської статури і без тих яскравих