На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Мабуть, варто повернутись, — з надією пробурмотіла вона.

Старий її не слухав.

— Вони теж тут. Їх декілька.

— Хто, пожирачі?

— Мені треба підійти ближче, знайти прохід. Чекай на мене тут. — Він замовк, очікуючи на її відповідь. — Ти чекатимеш?

— Гаразд! — прошипіла вона. — Гаразд, чекатиму!

Юлвей зіскочив з каменю і побрів униз схилом, м'яко ступаючи по пухкій землі, майже невидимий у непроглядній темряві. Коли брязкання його браслетів поглинула ніч, вона відвернулася від міста, глибоко вдихнула, і подріботіла вниз схилом на південь, назад до Гуркула.

Що-що, а бігати Ферро уміла. Вона була швидкою, як вітер, і могла бігти без упину годинами. У цьому в неї був великий досвід. Коли Ферро сягнула підніжжя пагорбу, вона побігла — її ноги летіли по рівній землі, а подих вихоплювався із грудей швидко та рвучко. Вона почула поблизу течію, спустилася берегом і хлюпнулась у мілководдя спокійної річки. Відтак побрела вперед, заглиблена по коліна у холодну воду.

Подивимось, як старий виродок знайде мене тепер, подумала Ферро.

Через якийсь час вона зібрала свою зброю докупи, здійняла її над головою, і взялась перепливати, змагаючись із течією одноруч. Видершись по інший бік річки, вона побігла берегом, змахуючи з мокрого обличчя краплі.

Поволі минав час, і на небі почало розвиднюватись. Наближався ранок. Побіля неї плюскотіла річка, а її сандалі відбивали швидкий ритм у куцій траві. Вона залишила річку позаду, звернувши на рівнину, яка саме починала робитися з чорної сірою. Попереду вигулькнула купка низькорослих дерев.

Ферро звалилась межи стовбурів і, важко дихаючи, заповзла углиб кущів. Вона тремтіла в напівтемряві, серце вистукувало у грудях. Поміж дерев стояла тиша. Це було добре. Вона сягнула рукою за пазуху і дістала кілька скибок хліба та смужку м'яса. Вони були сирими після річки, але все ще їстівними. Ферро всміхнулась. Вона приберегла половину всіх харчів, які їй видавав Юлвей в останні кілька днів.

— Дурний старий виродок, — загиготіла вона з повним ротом їжі, — невже він думав, що може скорити Ферро Малджин, га?

Їй до біса хотілося пити. Але зараз цьому нічим не зарадиш — воду можна знайти пізніше. Вона була втомлена, дуже втомлена. Навіть Ферро могла стомитись. Вона перепочине тут хвилинку, лише хвилинку. Набереться сил у ногах, а тоді рушить далі, далі до... Вона сіпнулася від роздратування. Про те, куди іти, можна подумати пізніше. Її шлях визначатиме помста. Так.

Вона вилізла з кущів і сіла під одне із дерев. Її очі поволі заплющились, заплющились мимоволі. Треба хоча би хвилинку відпочити. Помста зачекає.

— Дурний старий виродок, — пробурмотіла вона.

Її голова схилилася набік.

— Брате!

Ферро рвучко прокинулась, вдарившись головою об дерево. Було світло, дуже світло. Ще один ясний, спекотний день. Скільки вона спала?

— Брате! — гукнув жіночий голос десь неподалік. — Де ти?

— Я тут!

Ферро завмерла, напружившись усім тілом. Низький, гучний голос чоловіка звучав зовсім поряд. До неї долинув розмірений тупіт копит — коней було декілька, і вони наближались.

— Що ти робиш, брате?

— Вона близько! — вигукнув він знову. — До горла Ферро підступив клубок. — Я відчуваю її запах!

Ферро намацала у кущах свою зброю, почепила меч з ножем на пояс, а ще один ніж сховала у єдиному порваному рукаві.

— Я відчуваю її смак, сестро! Вона дуже близько!

— Але де?

Голос жінки почав близитись.

— Як гадаєш, вона нас чує?

— Мабуть, що так! — засміявся чоловік. — Ти там, Малджин? — Вона перекинула свій сагайдак через плече, і взялася за лук. — Ми чекаємо... — проспівав він, все наближаючись, тепер уже просто з-за дерев. — Виходь, Малджин, виходь і привітай нас...

Вона кинулася навтьоки, рвонувши прямо крізь кущі, і відчайдушно понеслася відкритою рівниною.

— Он вона! — закричала жінка з-за спини. — Диви-но, як побігла!

— Ну, то гайда ловити! — крикнув чоловік.

Перед нею простягалися самі чагарники. Бігти було нікуди. Вона грізно розвернулася, кладучи стрілу на тятиву. Назустріч мчали чотири вершники, гуркські солдати. Сонце виблискувало на їхніх високих шоломах і страшних вістрях списів. Їх наздоганяло ще двоє: чоловік і жінка.

— Іменем Імператора, наказую тобі зупинитись! — вигукнув один із вершників.

— Нахуй вашого Імператора!

Її стріла влучила в шию найближчого солдата, і той, подавшись назад, із притлумленим бульканням упав із сідла, не випустивши при цьому списа із рук.

— Гарний постріл! — крикнула жінка.

Другий вершник отримав стрілу в груди. Нагрудник її сповільнив, але рана все одно була смертельною, оскільки стріла ввійшла надто глибоко. Вершник закричав, випустивши меч у траву, схопився за стрілу і закрутився у сідлі.

Третій не встиг навіть писнути. Він зловив стрілу ротом, всього за десять кроків від Ферро. Вістря пройшло крізь його череп, збивши з нього шолом, і саме в цю мить підоспів четвертий. Ферро кинула лук на землю і відкотилася, коли солдат замахнувся на неї списом, відтак, сплюнувши на траву, вихопила з-за пояса меч.

— Живою! — закричала жінка, ліниво підштовхуючи свого коня вперед. — Вона потрібна нам живою!

Солдат повернув свого форкаючого коня й обережно направив його до Ферро. То був дебелий чоловік з густою темною щетиною на підборідді.

— Сподіваюсь, що ти примирилася із Богом, дівчинко, — мовив він.

— Нахуй твого Бога!

Вона відбігла, ухиляючись, петляючи, пригинаючись. Солдат штрикав списом, тримаючи її на відстані, а копита його коня били по землі, пускаючи в лице Ферро пилюку.

— Ткни її! — почула вона голос жінки в себе за спиною.

— Так, ткни! — крикнув її брат крізь смішок. — Але не дуже сильно! Вона потрібна нам живою!

Солдат заревів, погнавши свого коня вперед. Ферро шмигнула вбік, ухиляючись від страшних копит. Наконечник списа стрибнув до неї і протяв їй руку. Вона щосили вдарила мечем.

Вигнуте лезо поцілило в щілину поміж латами солдата, відтяло його ногу нижче коліна і залишило глибокий поріз у боці коня. Людський крик і кінське іржання пролунали одночасно, а за мить людина і кінь упали. Землю залила темна кров.

— Вона його вбила!

Голос жінки звучав дещо розчарованою.

— Підводься, чоловіче! — зареготав брат. —