На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Ну, вони близькі, правда ж? Джезаль і Вест? Вони разом фехтували і що там ще? Може, він знайомий із його сестрою абощо... Не знаю!

— Є ще одне пояснення, — почув Джезаль слова Брінта, чий голос звучав так напружено, наче він розповідав анекдот, і ось-ось мала прозвучати сама його сіль. — Можливо, він у неї закоханий?

Трійця вибухнула реготом. Це був гарний жарт, нічого не скажеш. Щоб капітан Джезаль дан Лютар закохався у дівчину, чиє становище в суспільстві значно нижче за його власне? Яке безглуздя! Який абсурд! Який насміх!

— От чорт! — Джезаль обхопив руками голову. Йому було не смішно. Як вона, дідько би її вхопив, довела його до цього? Як? Що в ній було такого? Звісно, вона була вродливою, розумною, веселою і так далі, але це нічого не пояснювало.

— Я не можу з нею більше бачитись, — прошепотів Джезаль сам до себе. — І не буду!

Він вдарив по стіні рукою. Якщо він щось вирішив, то вирішив залізно. Так було завжди.

Доки під його дверима не з'явилася наступна записка.

Він застогнав і ляснув себе по голові. Чому він так почувається? Чому він так її... — Джезаль навіть не міг дозволити собі подумати це слово... — вподобав? І тут його осяяло. Він знав, чому.

Бо він їй не подобався.

Ці глузливі півусмішки. Ці косі погляди, що їх він інколи помічав. Ці в'їдливі жарти. Не беручи навіть до уваги випадків відвертого презирства. Можливо, їй подобалися його статки. Звичайно, їй подобалося його місце у суспільстві. Без сумніву, їй подобалась його зовнішність. Але загалом ця жінка його ненавиділа.

А це було чимось новим для Джезаля. Він завжди непохитно вважав, що всі його люблять, ніколи не мав підстав сумніватись, що він прекрасний чоловік, вартий щонайвищої поваги. Проте тепер Джезаль усвідомив, що Арді він не подобався, і це змусило його замислитись. Окрім, звісно, підборіддя, і грошей, ну і одягу, за що його ще можна було любити?

Вона ставилась до нього із презирством, на яке він, безумовно, заслуговує. І він ніяк не міг цим насититись.

— Дивина, — пробурмотів Джезаль про себе, безнадійно тулячись до стіни тунелю. — Дивина.

Йому захотілося змінити її думку.

Сім'я

Полковник Глокта розплющив очі. У кімнаті було темно. Чорт забирай, він спізнився!

— Чорт забирай! — вигукнув він, скидаючи ковдру і вискакуючи з ліжка. — Я спізнився!

Він схопив свої формені штани, натягнув їх і почав морочитися з ременем.

— Не переймайся цим, Занде! — Голос його матері був лагідним і водночас нетерплячим. — Де Сім'я?

Глокта похмуро глянув на неї, натягуючи сорочку.

— Мамо, у мене нема часу на цю дурню! Чому ти завжди вважаєш, що знаєш, як для мене буде краще? — Він озирнувся у пошуках шпаги, але її ніде не було видно. — Та й, зрештою, іде війна!

— О так! — Полковник здивовано звів голову. Це був голос архілектора Сульта. — Дві війни. Одна ведеться вогнем і мечем, а інша ховається за нею — стара війна, що триває вже багато років.

Глокта наморщив лоба. Як він міг сплутати це старе базікало зі своєю матір'ю? І що цей чорт узагалі забув у спальні Ґлокти? Розсівся собі у кріслі побіля ліжка і патякає про старі війни?

— Якого дідька ти забув у моїй спальні? — гаркнув полковник Глокта. — І куди ти подів мою шпагу?

— Де Сім'я? — Голос змінився на жіночий, але не материнський, а чужий. Глокта його не впізнав. Він вглядався у морок, силкуючись розгледіти незнайомку у кріслі. Побачив лише тьмаві обриси, але не більше — темрява була занадто густою.

— Хто ти? — суворо запитав Глокта.

— Хто я? Чи що я? — Постать на стільці колихнулась, і повільно та плавно звелася на ноги. — Колись я була терплячою жінкою, але я більше не жінка, а моє терпіння звели нанівець виснажливі роки.

— Чого ти хочеш? — Голос Глокти затремтів, зробившись кволим і гугнявим. Він почав задкувати.

Постать рушила вперед, і з вікна на неї впала смуга місячного сяйва. Постать жінки, стрункої і граційної, проте її обличчя ховалось у темряві. До Глокти раптом почав підбиратися страх, і він відсахнувся до стіни, здіймаючи руку, щоб відігнати жінку.

— Я хочу Сім'я. — бліда долоня виринула із пітьми і зімкнулась навколо його здійнятої руки. Вона була приємною на дотик, але холодною. Холодною, наче камінь. Глокта здригнувся, ахнув і міцно заплющив очі. — Воно мені потрібне. Ти й уявити не можеш, наскільки. Де воно?

Її пальці, швидкі та вправні, смикали його за одяг: нишпорили, шукали, забиралися до кишень і сорочки, торкаючись шкіри. Холодні. Холодні, наче скло.

— Сім'я? — писнув Глокта, напівпаралізований від жаху.

— Ти знаєш, що я маю на увазі, каліко. Де воно?

— Творець упав... — прошепотів він. Слова самі зринули невідь-звідки.

— Я знаю.

— ...він палав, палав...

— Я бачила.

Її обличчя було так близько, що він відчував шкірою її подих. Холодний. Холодний, наче мороз.

— ...він розбився об міст унизу...

— Я пам'ятаю.

— ...вони шукали Сім'я...

— Так, — прошепотів йому на вухо нетерплячий голос. — Де воно?

Щось торкнулося його лиця, його щоки, його повіки — щось м'яке і слизьке. Язик. Холодний. Холодний, наче лід. Його шкірою забігали мурашки.

— Не знаю! Вони його так і не знайшли!

— Не знайшли? — Її пальці щільно зімкнулися на його горлі, стискаючи, чавлячи, видушуючи з нього подих. Холодні. Холодні, наче залізо, і міцні, наче залізо. — Гадаєш, ти знаєш, що таке біль, каліко? Ти нічого не знаєш! — Крижаний подих хрипів у нього над вухом, а крижані пальці не переставали тиснути. — Але я можу тобі показати! І покажу!

Глокта кричав, метався, борсався. Він якось вирвався, постояв якусь паморочливу мить, а тоді його нога підломилась, і Глокта полетів униз. Темна кімната закрутилася навколо нього, і він гепнувся на підлогу з нудотним хрускотом — його рука була затиснута під животом, а лобом він хряснувся об підлогу.

Він заледве підвівся, вхопившись за ніжку ліжка, задихано зіперся об стіну і, переборюючи в собі страх, божевільним поглядом вирячився на крісло.